Михайло Жаржайло — український поет, перформер, організатор мистецьких акцій. Родом з Рівного, мешкає та працює у Львові, Києві. Співзасновник медіапоетичного гурту AETHER: mediacollaboration in real time (2016).

Збірки: «Міліція карми», «Неприпустимі символи». Двічі ставав лауреатом літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Друкувався в кількох поетичних антологіях, а також в журналах, на онлайн-порталах, в українській та зарубіжній онлайн-періодиці.

За віршами Михайла поставлено міні-виставу «Ріка мертвого генерала» у виконанні львівського театру «Склад 2'0» (2015).

Окремі вірші перекладалися польською, німецькою, англійською, іспанською, російською, білоруською та івритом.

1. Мішо, привіт! Скажи, як твоя родина сприймає твою творчість? Я давно думала запитати про це в когось зі своїх гостей, але згадала чомусь саме на запитаннях для тебе. Це мене цікавить тому що моя творчість, наприклад, абсолютно не сприймалась моєю бабусею, котра була для мене авторитетом. Тобто, розумієш, починає працювати система недовіри: якщо те, що ти любиш, не любить обожнювана людина, то навіщо це потрібно світові взагалі. 

Привіт. Та ти що! Я навіть дозволю собі припустити, чому ти берегла це запитання саме для мене. Основне джерело інформації для моєї бабусі – радіо. Найкомфортніше, коли отак затишно бубонить приймач, і при цьому тебе ніщо не шокує і не відволікає. І було якось, що вона відпочивала і слухала радіо, куди тебе запросили, а ти тоді згадала моє прізвище. Якби не бабуся, то я б ніколи і не дізнався про це. Дуже приємно було таке почути. Власне, з таких малих усмішок-цитат і складається життя. Адже в іншому – воно у всіх непросте і в оцій складності – однаковісіньке.

У мене все життя бабуся була дуже строгим критиком, але після сякої-такої моєї «публічності» (це занадто голосно сказано), почала досліджувати більше сучасної поезії. Я їй час від часу даю почитати поезію молодих авторів. Вона завжди при цьому згадує листування Пастернака і Цвєтаєвої, мовляв так загадково між собою спілкуються, «как чайник с кофейником». Бабуся називає себе «русскоязычная украинка еврейского происхождения». Зі мною та з україномовними людьми вона чудово говорить українською, прибідняється. Почуття гумору в неї дуже хороше. При цьому, вона українську почала опановувати під впливом чоловіка, мого дідуся, десь у 1990-му році, для нього (та й для неї) було очевидним, що онук повинен вивчити українську мову – це просто мій «джекпот». Тобто, цього могло і не трапитись. До того в неї просто не було потреби вчити і нагоди вчити українську мову. Крім кількох уроків української мови у воєнні роки в евакуації, в неї, єврейки, не було необхідності вчити українську. Але вона ж, бабуся, почала вчити українську, читала газети і книжки, слухала радіо і навчала й мене: «не слухай, як бабуся балакає, а слухай, як тьотя по радіо говорить».  Бабуся також вигадувала казочки для мене, які, коли вона читала перед сном, я сам доповнював і вигадував разом з нею. Вона записувала їх у самвидавні книжечки, все це чудово збереглося.

Далі, в підлітковому віці я заримував. Віддалено – косплеїв «Енеїду» Котляревського, але у реаліях 90-х чи 2000-х. Бабусі, ясна річ, таке не дуже сподобалось. Можливо, вона не хотіла давати мені марних надій, я не покинув хотіти писати і писати, але трохи так – у сприйнятті дитини це може бути дуже знецінюючим фактором. Разом з тим, я пам’ятаю її захват через моє малювання в дитинстві. Малювати ж у мене виходить не дуже добре. Коротше, були моменти, коли я не отримував підтримки в сім’ї, через брак досвіду або моєї яскравої наполегливості. Бо, в принципі, я сам був вільний вибирати для себе заняття.

Але зараз усі помудрішали, й ми підтримуємо одне одного в усьому. Мама теж мене підтримує і вболіває. Десь коли мені було 14-15, ми між собою збудували надійні комфортні межі, тож знаємо, куди і коли не можна втручатися в житті одне одного. Це теж свого роду «джекпот». Дуже багато в мене передалося від дідусевої звички читати. Але саме бабуся найчастіше була свідком моїх найцікавіших запитань і навчила користуватися нудними енциклопедіями. Мало хто в бабусиному світогляді дорівняється поетичній майстерності до Ліни Костенко, але я не припиняю возити їй на дегустацію якоїсь свіжішої або експериментальної поезії, і нової, і тієї, яка вже стала класикою. І вона розуміє, що хоча їй вже пізно насолоджуватися новим, інколи радикальним стилем - їй завжди цікаво пізнавати нове і намагатися його зрозуміти.

2. Улюблений гурт та улюблена пісня? Оскільки «Міліція карми», то я підозрюю, що це Radiohead  і «Karma Police». Що для тебе взагалі означає музика? Я не вмію нічого створювати без музичного супроводу. Дехто говорить, що сторонні звуки відволікають, але сприймаю мистецтво винятково симбіотично і цікаво чи в усіх митців так. 

Якщо «Міліція карми», тоді так – Radiohead звучав з усіх шпарин, «Мертвий півень», ранній «Скрябін». Улюблених немає – є такі, які весь повертаються, і є такі, які забуваються, але дарують настрій щоразу, коли на них натрапиш. З часом, вільний доступ до музики розбещує настільки, що ти хочеш все нового й нового. Я однаковою мірою поринаю у різні жанри, залежно від настрою, оточення, обставин – від фанкі-диско до пост-тріпхопу. Зараз переважає сінті-поп, нью-вейв, усяка інді-всячина, але і геві-метал я досі час від часу вмикаю. Буває працюю під рок, буває – під джаз. А буває – під них і відпочиваю. У 2019 році топ-піснями моїми були Květy - Na nádraží, Telegram – Follow та The Car Is On Fire – Lazy Boy. У 2020 році відкрив Luis Ake, Ata Kak, James, This Is The Kit, Favela. Але особистими «піснями року» є This Is The Kit – Bulletproof або Suuns – Pray. Або – Христина Халімонова – «Не сьогодні». Чотири роки вже як я не користуюся смартфоном, і це дуже часто означає відсутність музики в дорозі або в місті. Але інколи я згадую про картку пам’яті і закидаю на телефон музику, яку завантажував 5-10 років тому. Альбом Lюk – Мамина Юность – це те, що я цього року вмикав, щоб відчути себе 20-літнім. Не те, щоб я циклюсь на тому, що старію, трохи циклився був. На такому навіть молодші цикляться. Але порахував, що ні, я не старію. Знаєш, для чого я ношу бороду? Для того, щоб коли я захочу стрімко помолодшати, мені достатньо просто поголитися. 

3. Ти пам'ятаєш момент, коли усвідомив себе поетом? Чи прийшло до тебе таке усвідомлення взагалі?  Я от вважаю, бо трепетно бережу «Міліцію карми».

Дякую за таке трепетне зізнання. Не пам’ятаю, чи це був подарунок, але «Неприпустимі символи» на пам’ять про цей рік – обіцяю.  Власне, моменту, коли усвідомив себе поетом – не пам’ятаю. Але пам’ятаю колись своє відчуття про один з щойно написаних віршів, мовляв, кращого я ніколи не напишу. Мені тоді було щось 19 чи 20 років.

І що ти думаєш? Весь час пишу: то краще, то гірше, то по-іншому. Ось це «по-іншому» і означає, що я рухаюся в якомусь напрямку, мабуть. Усвідомлення себе поетом тільки стає сильнішим. Без поетичної частини сприйняття реальності, життя було б значно простішим, але не таким цікавим для мене.

4. Сон – це...

Мінімум 8 годин на добу, незалежно від віку, статі, ґендеру, роду діяльності. Нас привчали засиджуватися допізна. Ми самі любили сидіти допізна. Ніякі статки і ніяка робота не варті здоров’я. А ще, сон – наш особистий VR. А що поезія  для мене є замінником VR й антагоністом комп’ютерних ігор – то їхню спільну функцію я віднайшов у реальності та в сновидіннях. Є просто лекала, з яких все накреслено. Усі креслення – на одному аркуші. Насправді, якщо бути уважним, можна побачити багато. Коли бачиш різне, реалізму стає недостатньо, неодмінно з’являється бажання побачити картинку в кількох вимірах. Так і текст стає багатовимірним, з нанесеною штриховкою, його можна масштабувати, повернути як завгодно. Оріґамі, але не з паперу, а з самих слів.

5. Розкажеш про свою нову книжку? Я навіть далі не продовжуватиму, бо хочу, щоб із нашими читачами ти познайомив її сам. 

Книжка нова. Має назву «Неприпустимі символи». Вийшла у харківському видавництві Kntxt. Неприпустима. Про неприпустимість багатьох речей у житті, які неможливо прийняти. Але вона також про прийняття, про встановлення меж. Психологічне здоров’я суперечить обставинам. Якщо вчасно не вимкнеш новини або не припиниш гортати стрічку – ризикуєш наразитися на когнітивний шок. Якщо перестанеш бути в курсі – не врахуєш ризиків, не допоможеш однодумцям зробити той чи інший маневр. Вибір без вибору. Або ти, або майбутнє. Це відчуття інколи паралізує. Про те, що опцій стає більше, але вони не враховують індивідуальних потреб. Про оманливу реальність, яку часом не відрізнити від мари. Кожен будує свій персональний Firewall. Стіна впаде тільки тоді, коли здійснення персональних мрій (а в нашому випадку – і громадянських) почне перемагати фрустрацію. 

6. Над якими мистецькими проєктами ти зараз працюєш? 

Я не беруся називати себе митцем, адже в мене є тільки надивленість. Нахабства заявити, що я володію тією чи іншою технікою в мене немає. Я можу побачити і зробити знімок. Я щось бачу. Для мене це радше інша форма поезії – візуальна. Це зліпок моменту у деформованих старим телефоном кольорах. А селфі – це вже не поезія. Пейзаж заради пейзажу – теж не поезія. Фотографія може бути вдалою або невдалою, але необов’язково поетичною. Я поет, а не митець. А може й митець – про це не я маю говорити. У мене є серії #nokiapics_c300 та #nokiapoem – це знімки або відео, які я мислю як вірші без слів. А ще є erasure проєкт – «Блекаути Конституції». Як самостійні поетичні тексти, фрагменти, які в мене виходять в результаті виділення окремих слів Конституції, навряд чи можуть мати цінність. А от все разом, в сукупності з технікою, у форматі криво розмальованого зображення, становить радше-таки мистецький концепт: я беру скріншот з сайту Верховної ради, я обмежений роздільною здатністю свого екрана, лексикою Конституції. Влада (або система влади, незалежно від влади), інтерпретує основний закон по-своєму. У схожий спосіб, замальовуючи «зайві» слова, я також інтерпретую Конституцію. Інколи я цілеспрямовано шукаю у ній якісь слова, а інколи просто помічаю щось, бо до інформаційного поля, попри свій (у переносному значенні) firewall, я підключений. Мені не потрібна full HD якість, я малюю навіть не у фотошопі – а у Paint та Lightshot. А коли викладаю ці всі штуки на фейсбуці, то вилізають артефакти, і, якби я друкував ці роботи, то відповідно потрібно було б робити якість кращою, але винятково для того, щоб не було суттєвих відмінностей від отих артефактів.

7. Як ти вважаєш, щоби вважатись справжнім митцем, треба мати профільну освіту? Чи, наприклад, пройти курси якісь. Тобто мене цікавить питання визначення фаховості в мистецтві. На твою думку, як це відбувається? 

Можна пройти скільки завгодно курсів і не розвинути навичок, яких у тебе нема. Але так, ми не здогадуємося про те, що можемо щось, поки не спробуємо. Якщо навички є, то деякі з них можуть загубитись, зламатися в процесі навчання. Тому з цим варто бути обачним. Радше просто щось робити і бути дотичним до спільноти, яка могла дати оцінку, або просто дати зрозуміти, що тобі вдається творчістю щось сказати, корисніше.

На жаль, коменти «вогонь» і «сердечко» не є фаховими оцінками. На щастя, вартість не визначається кількістю лайків. Власне, залежить, в який спосіб здобуто диплом, або наскільки круті речі робить людина, яка його не має. Є, грубо кажучи, напівфабрикати, готові продукти, і продукти, які належить підготувати з нуля. Багато готових популярних продуктів можуть вражати своєю готовністю до споживання: картинкою, якістю звуку, хореографією, сюжетом, іншими спецефектами, залежно від жанру. Вони зроблені саме так, саме щоб розважити, видобути емоцію тут-і-зараз. Вони створені задля заробітку. Мистецтво ж (я вважаю, що в ідеалі мають приносити дохід усі галузі) в першу чергу хоче і намагається сказати. Заробіток уже залежить від обставин.  

Дайте мені камеру хорошу або погану – я буду знімати. Але я не хочу ці знімки обробляти у фотошопі. Презентація не така цікава, як акт творення. Але презентація важлива, бо без неї ніби нічого і не було.

8. Твій улюблений колір. І чому? 

Міг би сказати «жовтий». Міг би сказати, що різні. Жовтий – бо яскравий, теплий. Жовток, живіт, життя.

9. Якби так склалось, що ти не писав би віршів, то яке мистецтво стало б твоїм?

Не так давно говорили на цю тему з подругою, і дійшли висновку, що поезія – це зерно, з якого можна виростити будь-який інший жанр. Якби стався кінець світу, і треба було б вибирати – я врятував би поезію. З дитинства любив малювати, аж поки мені не сказали як малювати. Колись мріяв стати музикантом, можливо, ще не все втрачено.

10. Колись на Запорізькій книжковій толоці мій молодший брат сказав про тебе: так читати вірші – це дар. Ти вважаєш свою поезію – даром? Чи це результат важкої праці? Як відбувається внутрішня оцінка і чи відбувається вона взагалі. Завдяки чи всупереч? 

Дякую за комплімент від твого брата. Ввігнала в краску. Але хтось би сказав, що так як читаю я – це відстій. Але так, я свідомий того, що я знаю, як хочу прочитати, і знаю, як це вимовити, і в якому темпі я переживаю те, що я хочу висловити. Хочете скоромовок – це не до мене. А ще часто закидають сучасним поетам глядачі або колеги, що ті не вчать вірші напам’ять, а читають з листочка. Сучасний поганий споживач поезії лінується донести самостійно попкорн до мікрохвильовки і гризе зерна, матюкається і плюється. А хороший – шукає, як ці зерна приготувати.

Саме те, чого позбавляє сучасний поет глядача, і має в глядачеві розвиватися – увага, концентрація на тексті і голосі. Це те, чого позбавляють нас медіа та спосіб життя – сфокусованості, логіки у стані спокою, можливості аналізувати без тривоги.  Інші надбудови, харизма, голос – це в кожного свій арсенал. Різні завдання, які вони ставлять перед собою. А змагатися вони можуть саме текстом, а не своїм образом. Хоча образ дуже важливий також. Але якщо образ переважає над духом – тоді й маємо оманливу дійсність. 
А чи вважаю я свої вірші даром – з точки зору прагматичного підходу до життя, здатності до виживання, це радше покарання, ніж дар. А якщо дивитися з боку потреби висловитися, зробити спробу щось змінити (дуже часто – непомітну, але все ж спробу), яка завжди має потенціал вплинути на щось, то так, звісно, я дуже щасливий мати такий дар.

Ну і вірш для РІДних  

()

душа при падінні не розбивається
випадає як дощ або пил по кутках
а тоді зникає
або її вдихає
пилосос saturnas

плаский морквяний ніс як вимикач
голова сніговика
щоправда зелена

колобок
ґаджет яким не вміє
користуватися бабуся

навряд чи я коли-небудь
захопився би космосом
якби не пилосос

якби не він
я навряд би колиcь
зацікавився анатомією

довга волохата орбіта
та морквяний вимикач

мазок намертво