Олег Коцарев — український поет, прозаїк, перекладач та журналіст. Народився 1981 року, харків'янин. Закінчив відділення журналістики Харківського національного університету ім. В.Каразіна. Автор роману "Люди в гніздах" (2017), книжок поезії "Коротке і довге" (Київ, 2003), "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Богданом-Оленом Горобчуком і Павлом Коробчуком) (2007), «Мій перший ніж» (2009), "Збіг обставин під Яготином" (2009, з перекладами на російську мову Дмитра Кузьміна та Анастасії Афанасьєвої), "Котра година" (2013), "Цирк" (2015), "Чорний хліб, білий кит" (2015, переклади чеською мовою), "Плавні річки" (2015, спільно з Тарасом Прохаськом), "Площа Чарлі Чапліна" (2018, з перекладами чеською мовою) і збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
Поезія перекладась англійською, бенгальською, білоруською, івритом, італійською, литовською, німецькою, польською, португальською, російською, сербською, словацькою, французькою та чеською мовами. Член Українського ПЕН.

Олеже, привіт! Не буду цього разу починати з поезії, запитаю про кіно. Хто твій улюблений режисер? 

Салют! Улюблених режисерів вистачає, не так просто обрати якесь одне ім’я. Але сьогодні нехай це буде Кіра Муратова. Не просто режисерка, а ціла галактика зі своєю реальністю, своїми законами, навіть особливою вимовою в людей-персонажів. Взагалі, люблю коли мистецтво витворює самодостатній світ. І ще – Муратова творила в кількох різних епохах: у відносно вільні 1960-ті роки, в часи застою, потім перебудови, в перші роки незалежності, у двотисячні й навіть у 2010-ті. Це серйозні зміни, певною мірою навіть різні дійсності. Багато кому з творців не щастило «перейти» такі трансформації – особливо часто затихали чи деградували після розпаду СРСР режисери, які починали в радянські часи. А от Кіра Муратова знов і знов знаходила доречні, яскраві й самобутні образи за будь-яких обставин, не відгороджуючись при цьому від щоразу нових епох, а чудово вловлюючи їхній настрій, взаємодіючи з ним.

У кінематографі мені дуже важлива поетичність, а в поезії – можливість візуалізації написаної історії, принаймні у себе в голові, атмосферна образність, метафорична густина . А що є визначальним у поезії для тебе? 

Визначальний, мабуть, баланс між образним (метафоричним, концептуальним, формальним тощо) началом і власне "історією" чимось, орієнтованим назовні. Але й візуалізація теж, так, я часто уявляю якісь картини, пов’язані з віршами, зрештою, вірші це завжди трохи картинки.

Нещодавно вкотре переглядала "Лобстера" Лантімоса і подумала, що все-таки запитаю. Як ти вважаєш, гармонійна сім’я – така, де партнери абсолютні протилежності, чи навпаки? Схожість або полярність? 

Для мене – все-таки не протилежності. Принаймні це стосується спільних інтересів, спільних сфер діяльності, більш-менш спільних поглядів і т. ін. Я, наприклад, не зовсім уявляю, як можна "стомитися від літератури", "стомитися від книжок", "стомитися від поезії" та не хотіти розмовляти про це в родині. Чи не мріяти помандрувати в плюс-мінус одному напрямку… Що ж до темпераментів – тут єдність протилежностей часом буває дуже навіть конструктивною, коли, скажімо, хтось один надто стрімкий, а другий надто гальмує: утворюється баланс, можливо навіть розумний.

Якби зараз у тебе була можливість повернутись у минуле і порадити щось собі малому, що б це було? 

Може, порадив би швидше прийняти і "відпустити" приреченість на постійні взаємні непорозуміння з суспільством. Швидше розкомплексовуватись, але менше витрачати часу та сил на суто зовнішні прояви цього процесу. Менше вбивати хвилин, годин і днів на несправжнє. Щоправда, як розрізнити справжнє і несправжнє? Тут ніякими порадами не допоможеш.

Коли ти написав свій перший поетичний текст? І коли вперше спробував писати прозу? 

Я починав писати поезію, можна сказати, двічі. Спершу були зовсім дитячі спроби, в яких, щоправда траплялися кумедні "проблиски": приміром, років у 9, здається, написав банальний патріотичний вірш, із тих, що від них навіть не знудить, але раптом поміж набором трюїзмів – два непогані рядки, одночасно прозріння і неусвідомлена самопародія: «Україно, мати рідна, / ти на захід – дуже східна». Хороший початок! Другий раз я вийшов на зупинку "Поезія" (до речі, в Харкові, де я народився і виріс, є площа Поезії, була однойменна зупинка трамваю, і я певний час там навіть поряд навчався) в останньому класі школи. Тепер це вже дався чути пост-підлітковий бунт із "нефорським" акцентом. Дуже естетично незграбний період, але вже з нього якимось чином я намацав справді своє. Прозу почав писати десь так само наприкінці школи – пригадую оповідання про людей, які застрягли в ліфті, а ще про свого покійного сусіда-алкоголіка. І в поезії, і в прозі було непросто вийти на "правильну дорогу" (звісно, суто з моєї точки зору правильну), було багато різних впливів, але, здається, і там, і там вирішальним виявився момент враження від експериментальної літератури ХХ століття (авангард, модернізм, постмодернізм тощо), а також внутрішнє переконання, що ці враження треба «перемолоти», не дозволити їм тримати мене в тіні вже створеного. 

Які стосунки у тебе з прозою? Ти колись задумувався над тим, що тобі дається легше? І чи важлива в процесі творіння легкість/складність, чи просто пишеш, не задумуючись про те, скільки ресурсу витрачається для мистецтва?

Легше мені дається поезія. Це видно навіть із кількості виданих книжок: 10 поетичних і 2 прозові, при тому, що до друку готується ще одна поетична, плюс іще одна вже є на рівні концепції. Ба більше, коли активно пишу прозу, то й починаю паралельно більше писати поезії. Але це не значить, що з прозою мені гірше. Це теж радість і задоволення, в певному сенсі масштабніші, триваліші за поетичні, довгий і цікавий заплив. Тільки от писання прози вимагає більше часу, більше системної праці, а з цим бувають проблеми. Ось і зараз я все ніяк не відшукаю нагоди повернутися до кількох прозових речей, які призупинено.

Чому "Люди в гніздах", якщо ми все одно всі перелітні? 

"Люди в гніздах" – роман, повний парадоксів і самозаперечень. Взяти хоча б історію життя його героїв, однієї української родини – ця історія то «склеюється» в сюжет, то розпадається на абсурдну мозаїку. Так воно й із гніздами. Цей образ, як його не трактуй, звісно, має присмак стабільності, закоріненості, зрештою, чогось родинного. Але життєві парадокси рано чи пізно виженуть навіть найбільш погідну і консервативну людину на трасу далеких перельотів. Щоб потім знову "загніздити". Невипадково слова "люди в гніздах" у самому тексті роману виникають як наївно-жартівливий опис специфічного досвіду, коли солдатів повели на виставу до Віденської опери. У "гніздах"-ложах сидять люди, яких у цей простір відносного спокою занесло буквально на пару годин, а позаду й попереду – карколомні події, "війна і відбудова", як писав класик, із супутнім побутовим сюрреалізмом. І все-таки цей момент заспокоєння – він існує, як не дивно.

Які в тебе творчі плани? І чи взагалі доречно планувати творчість (мене це завжди бентежило, тому що планування більше про цифри, ніж про літери).

Не плани – сподівання. Сподіваюся доупорядкувати нову книжку поезії. Дописати декілька оповідань і один уже до половини написаний роман, а потім остаточно оформити концепцію третього роману – та сісти за нього.

Про кіно запитала. А от тепер про музику. Який український гурт любиш найбільше і чому? Гаразд, їх може бути декілька. 

Звичайно, "Тільки світло" - бо я з ними вже кілька разів виступав. Як і ти, до речі))) Але щоб не обирати з багатьох гуртів, які мені подобаються, порекомендую нашим читачам дещо інше, таке, що їм, підозрюю, мало хто порадить. Це – наприклад, ансамбль сучасної музики "Рикошет", вони грають музику сьогоднішніх експериментальних композиторів, багато кому незрозумілу, "немелодійну" в традиційному сприйнятті, але насправді цікаву, якщо дослухатись і відчути. Як сучасна поезія здатна когось подивувати, що вона не завжди з римою і не завжди «про кохання», так і сучасна музика може виявитися несподівано далекою і від зразків класики, адаптованої голлівудськими фільмами, і від рок-традиції, і від попси.

Ім’я – це…

…короткий вірш, у якому ти живеш і який наповнюєш собою.

І можна прозовий уривок для РІДних читачів. Дуже хочу сьогодні не вірш.  

Нехай це буде уривок із згаданого вже роману "Люди в гніздах". Епізод, у якому двоє дідів "на Божій дорозі" кайфують від деяких можливостей старості.

Червневого дня наступного століття Віктор повільно вийшов з квартири на обсаджений котами ґанок. Непевно дістався хвіртки до садка, поступово підняв гачок і рушив між здичавілі півонії, абрикоси та інші штуки. Обминув ріг будинку та сів на товсту трубу під вікном малої кімнати, тієї самої, де висить кішка з котом-листоношею. Примружився на сонце.
— Здоров! — до садка причвалав сусід Володя, один із небагатьох старших за Віктора мешканців Тітчина. — Сидиш? Давай я до тебе, побалакаєм.
Віктор двозначно махнув рукою.
— Ну шо в тебе?
— Син приїхав. І пацаньонок його з ним.
— Скільки год?
— Тридцять, мабуть.
— Ага, тридцять. Ля, шо в мене є.
Володя видобув зі свого безнадійного піджака чекушку.
— Тсс, сховай! — Віктор озирнувся. — А тепер давай!
І діди почали потихеньку сьорбати прозорий сльозливий напій. На закуску у Володі було трохи черешень.
— А я вчора гроші спалив.
— Багато?
— Немало.
— Чого?
— Не знаю. Так.
Якоїсь миті Володя замислився, надумав, потім забув, що саме він надумав, але з цих роздумів його вивело зітхання Віктора та його безапеляційна заява.
— От і літа нема вже!
— Вітю, як нема? Червень же тільки чи той другий, липень, — відповів Володя і допив останню краплю. Опустивши спорожнілу чекушку вниз і випустивши її з руки, він побачив на собі скептичну посмішку Віктора. Озирнувся та виявив, що літа й справді нема. Бо ж приятель його сидів у теплому кашкеті та завеликій теплій куртці, на деревах уже не було листя, зілля валялося жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт, а земля плямкала чорною манною кашею. Скидалося на те, що навколо — відносно теплий початок грудня чи кінець листопада.
— Оце я так заседівся? — здивувався Володя. — Тоді мені пора.
— Давай, — спокійно відповів Віктор.
Володя вибрався з садка і за якийсь відносно короткий час уже чимось гримів у власному дворі. Віктор придивився. Виявилося, що сусід важко і з боями, але пристосував до своєї хати драбину та поліз на неї. Кілька разів мало не впав. Тоді вже зовсім дивом додряпався до гребеня даху, всівся на ньому півнем і щасливо засміявся. Підняв руки й ловив тепле зимове повітря, не зважаючи на паніку серед рідних унизу. Над ним вільною трасою поспішали хмари.
Поки готувалася рятувальна операція, Віктор замислився. Двором проїхала машина. За машиною на велосипедах проїхали в бік заводу давно покійні
Вікторові батьки.
— Точно! Мені ж на заводську конюшню треба!
Він звівся та з легким нервовим поспіхом пішов так само на завод. Повз чорні від вологи двері сараїв і паркани, безповоротно віддаляючись від дому,
відсікаючи все, крім напрямку: вперед, у бік будівлі зі старовинними дерев’яними балками, де вже можна буде відпочити, а поки — ще буквально кілька зусиль…