Ія Ківа — народилася 4 травня 1984 року в Донецьку. Українська поетка та перекладачка. Пише українською та російською мовами. Українською почала писати з початком війни. Вірші, переклади та рецензії друкувалися у вітчизняній та закордонній періодиці, в антологіях Ukraińска nadzieja, «Антологія молодої української поезії III тисячоліття» та ін. Авторка поетичних збірок «Подальше от рая» (2018, Каяла) та «Перша сторінка зими» (2019, Дух і Літера). Вірші перекладалися англійською, польською, литовською, французькою, українською та чеською мовами.

1. Іє, розпочну з того, що запитаю: ким ти хотіла стати в дитинстві? І що тебе сформувало найбільше саме як поетку?

У дитинстві я хотіла займатися музикою. Власне, я нею і займалася — десять років музичної школи з фортепіано, гітарою, сольфеджіо, хором і абонементом до місцевої філармонії. І цей досвід був абсолютною радістю. Навіть хор, бо досліджувати можливості власного голосу — вкрай цікава річ.
Тривалий час мені й на думку не спадало, що музика може бути професією: я хотіла навчитися грати на всіх музичних інструментах без винятку, і коли в десять років мені обережно пояснили, що грати на скрипці потрібно починати років з п’яти, горе моє було безмежним. А в дев’ятому класі, після якого зазвичай і вступають до музучилища, в мене виявили важке захворювання, і воно дало ускладнення на руки — вони втратили гнучкість. Питання про вступ до музучилища відпало, але музика залишилася для мене найважливішим видом мистецтва, як перше кохання. І те, що я за шість воєнних років, здається, зовсім розучилася грати на фортепіано, час від часу нагадує про себе болем десь під серцем.
Не думаю, що мене щось сформувало саме як поетку. Батьки, час, середовище, певні досвіди, люди — все це впливало на моє становлення як таке. І оскільки я ще не мертва, багато речей і досі на мене впливають, змінюють, уточнюють, ламають і зміцнюють. Але я завжди була дитиною неколективною, з надчутливістю, надвзразливістю. Мені здається, такі риси характеру роблять з дитини (людини) уважного спостерігача, який весь час намагається знайти пояснення тому, що його дивує, захоплює, обурює.. або викликає інші емоції. А потім ти виростаєш зі звичкою все пояснювати, обдумувати, шукати неочевидні зв’язки між речами — і все, нічого вже не змінити, так і живеш.

2. «больно, как всему неживому» — для мене це рядки про скам’яніння. Про граничний розпач, імовірно, коли настільки боляче, що вже не відчуваєш жодної емоції. Біль для тебе – … 

Якщо йдеться про фізичний біль, то це мова, якою тіло намагається тобі пояснити, що з ним щось не так, яким воно просить про допомогу. Якщо ж ми говоримо про біль ментальний — того дня, коли наука усе нам про нього пояснить, мистецтву не залишиться що робити.
Цитовані тобою рядки — з вірша, присвяченого пам’яті батька. Я не можу і не хочу виправдовувати той факт, що живу в прекрасній державі, де в мене можуть вбити близьку людину, і за це нікому нічого не буде. Тому його вбивство — величезна брила, що весь час тисне на хребет, а скам’яніння, про яке ти говориш, дійсно може слугувати метафорою оніміння для травми, якій важко себе проговорювати. Але я тримала на думці й те, що багато чого, що сьогодні здається нам неживим, — ще вчора нестерпно боліло. Можливо й досі, просто зараз, нестерпно болить, але ми до цього або звикли, або не помічаємо.

3. «Подальше от рая» — твоя перша поетична книжка. І вона була білінгвальною. Цікаво, що тексти українською сприймаються як центрові, до яких підтягуються усі решта. І візуально це схоже, чомусь, на терикони: ось тобі — вершина, ось тобі — рай. Розкажеш про цю книжку?

Донецька міфологія зазвичай оперує поняттями підземелля та пекла, бо шахти — це друге невидиме життя, що весь час присутнє в просторі міста та регіону. Додам також, що за воєнні роки наративів, у яких Донецьк (як локус війни) порівнюється з пеклом, лише побільшало. Тому поняття раю у назві можна і брати в лапки. Мені, зокрема, йшлося про те, що психіка й пам'ять, опираючись більш ніж стресовому досвіду окупації, війни та вимушеного переселення, починають конструювати Донецьк (як місто дитинства, безпеки, більшої частини життя) як ідеальний простір, що є очевидним протиріччям хоча б до промислової його складової: важка фізична праця, погане повітря, підвищений ризик онкологічних та інших захворювань. Але яким би він не був об’єктивно чи суб’єктивно, мій дім у Донецьку, улюблені місця та пішохідні маршрути були для мене острівцем свободи, щастя та чогось такого, що ніколи не пояснити словами. Тому полишений рай — це й універсальна метафора сирітства, вигнання й беззахисності. Поняття раю тут — ще й сам дім, бо відчуття дому в мене геть втрачене, і мир (як стан речей і спосіб життя), якщо рухатися в бік трошки ширшого контексту. Пекло, над яким увесь час тяжіє пам'ять про рай (і полишений, і заповіданий), і рай, над яким увесь час тяжіє пам'ять про пекло, — те, про що неможливо не думати останні шість років, живучи в Україні.
Тексти з «Подальше от рая» вибудовувалися довкола осмислення травматичного досвіду. Перш за все, йшлося про вбивство батька, окупацію, війну, біженство та інші речі, які для мене об’єднуються ідеями насилля та несправедливості. З конструюванням наративу не лише особистого, а й родинного. Саме тому в книжці актуалізувалася категорія пам’яті, зокрема й історичної, бо історія моєї родини — це фактично підручник з історії України ХХ століття в мініатюрі, але з купою видертих або взагалі ненаписаних сторінок. Якщо повертатися до назви збірки, тексти 2014-2018 років у ній — спроба зорієнтуватися на місцевості в різних сенсах цього вислову. І мова тут — головний інструмент, оскільки слова — чи не єдине, що майже неможливо відібрати силою, і чи не єдине, що точно вдасться взяти з собою, якщо тобі раптом доведеться втікати з рідного дому не з власної волі. Мова стає прихистком, бо практики приховування та замовчування травматичних досвідів обеззброюють, роблять вразливими і незахищеними.

4. Чи можлива втеча від себе?

Я ніколи не пробувала, але гадаю, що ні. До того ж, бути собою, досліджувати себе — дуже цікаво. Завдання довжиною в життя.

5. У мене зараз такий період, що я «вчусь шукати коріння життя/ яке ще не знає як йому називатись». Тобі вдалось його знайти? Чи ти теж перебуваєш у пошуках?

У вірші, рядки з якого ти цитуєш, немає особових займенників, бо мені передусім йшлося про колосальний розрив між життям до 2014 року й після нього. І це відчувається в усіх сферах життя, причому не завжди в негативному сенсі. Це, звісно, і моя історія також, але цей пошук — щось на кшталт work in progress, де ключове слово — «вчитися», а не «шукати». Так вчишся наново ходити після операції, долаючи неслухняність ніг і слабкість м’язів.

6. Вірш, який я процитувала, — із твоєї збірки «Перша сторінка зими». Коли читала, то було відчуття наповненості. Тобто, знаєш, на якій сторінці не відкрию книжку – це неодмінно початок. В сенсі – початок умовного сніжного переходу, усвідомлення замикання кола. А повідаєш нам про свої інтерпретації?

Мені здається, що ця збірка вийшла про виклики часу, вразливість та силу. Про zeitgeist. А вже горизонт розуміння кожен може визначати сам: це може бути Україна з війною за незалежність та всіма труднощами виходу з загальноімперського дискурсу, а можуть бути й загальносвітові загрози, пов’язані з глобалізацією і впливом новітніх технологій на наше життя. Мені не хотілося б звужувати весь простір можливих інтерпретацій до автокоментарів, тому наведу варіант прочитання, подарований мені Олесем Барлігом під час презентації «Першої сторінки зими» в твоєму рідному Запоріжжі. Зима в цій книжці — це простір болю та травми, а значить і вразливості, що утворився всередині українців за ці воєнні роки, і він потребує осмислення, пояснення, внутрішньої роботи.
Я нещодавно придивилася до обкладинки, яку ж сама і придумала, й зрозуміла, що вона все пояснює про цю збірку. Ось дерево, що стоїть геть беззахисне і безлисте посеред зими, але прямо стоїть, не гнеться, як дерево надії Фріди Кало. Ось тло, де все завалено й перекошено, як після страшного катаклізму. Ось сліди, але людей чи птахів ми не бачимо. Тобто «Перша сторінка зими» — книжка про великі випробування й водночас про велике сподівання на те, що сил, аби пройти крізь цю зиму й вціліти, вистачить.

7. Мистецтво для тебе про що більше: про визнання чи про внутрішній спокій?

А хто і що має визнати?  Тут хочеться процитувати Яна Сатуновського: «головне мати нахабство знати, що це вірші».
Звісно, будь-який автор хоче, щоб його тексти були видимими (прочитаними, почутими, прожитими). Водночас ти ніколи не дізнаєшся, хто, що саме й як глибоко в них відчитав. Ми ж розуміємо, що якщо людина прочитала книжку, це не означає, що вона її справді прочитала, бо швидкість сучасного світу й навички вдумливого повільного читання не надто добре між собою корелюють. До того ж, маркери визнання можуть бути дуже різними: публікації, книжки, рецензії, прийняття письменницькою спільнотою, премії, запрошення на фестивалі, переклади іноземними мовами, наклади, виступи, гонорари, фідбек. Усі вони є важливими і водночас дуже умовними. І з багатьма з цих пунктів в Україні вдосталь проблем, бо література не є винятком з тих процесів, що відбуваються в державі.
Оскільки я сама волію не відповідати чиїмось очікуванням, то намагаюсь не мати сподівань і претензій до будь-яких гравців літературного процесу або читачів. Навпаки, з огляду на перевиробництво в усіх сферах, з літературою включно, я щоразу дивуюся, що в людей взагалі знаходиться час на те, що я роблю. Я, наприклад, і близько не встигаю слідкувати за всім, що мені справді цікаво. Хоч у літератури, на відміну від інших мистецьких практик, є непогана функція — перечитування. Скажімо, виставки, на які в мене не знайшлося часу, я вже ніколи не побачу.
Загалом обидва варіанти здаються мені дещо егоїстичними. Ніби ти собі увесь час ставиш запитання «а що я натомість отримаю». Як у «Сталкері» Тарковського: «Вони ж щохвилини думають, як не продешевити, як продати себе якнайдорожче, щоб їм усе оплатили — кожен рух душі». А насправді ти можеш нічого не отримати, принаймні варто не забувати про це. У мене немає завдання писати вірші, якими б я промовляла до якогось уявного тлуму. Мені важливо щось обдумати і пояснити в першу чергу собі. Тож я б сказала, що мистецтво — це про буття, думання, можливість жити і змінюватися. На світі не так вже й багато існує речей, не дотичних споживацтва, необхідності та фізіології, щоб ними нехтувати. Мистецтво — одне з них. А внутрішній спокій, як на мене, взагалі не притаманний людині як виду.

8. Ти вже сказала, що маєш особливі стосунки з музикою. А як щодо класичної музики у твоєму житті? Під «Першу сторінку зими» мені дуже лягає «Різдвяний концерт» Кореллі. А «Подальше от Рая» — це хоральна прелюдія фа мінор Баха.

Я доволі обережно ставлюся до поєднання музики та віршів, лише якщо йдеться про самодостатнє висловлювання, особливий тип синтезу. А так — і музичні твори, і поетичні потребують напруженого вслухання, бо і там, і там важить ритм. Тому повірю тобі на слово, що мої книжки пасують Кореллі та Баху. Тим паче, Бах, мабуть, — єдиний композитор, якого я можу слухати безкінечно. Його твори у виконанні Concerto Italiano з Рінальдо Алесандріні — одна з кращих речей, що ставалися зі мною в Києві, бо я загалом люблю і музику бароко, і цей ансамбль. Академічна музика — окрема довга розмова про час, стилі, композиторів, диригентів, виконавців, інтерпретації. Тому скажу лише те, що сьогодні в моєму плейлисті грає Штокгаузен, вчора були Шостакович з Мравінським, а позавчора — Перголезі.

9. Яку казку в дитинстві любила найбільше?

Я не пам’ятаю, яку казку любила найбільше, їх було багато, але назву, мабуть, «Гидке каченя». Для мене це така універсальна історія про дорослішання та соціалізацію, хоч так звані «свої», яких ти маєш врешті-решт відшукати, — трошки ідеалістичний конструкт, адже часто стається так, що збігаєшся з людьми не на сто відсотків, часом навіть не на п’ятдесят, але від того вони не менш дорогі, хоч приймати їх буває вкрай важко. А хто сказав, що буде легко?

І твій вірш для наших РІДних читачів  

можна було б назвати це старістю
якби не відбитки на люстерку
цей багаторазовий офортний друк

кожного дня незнайоме зображення
оздоблене родимками і ластовинням
позиченими в інших культур

хлопчик чи дівчинка
батько чи мати
вилітають з вологих очей
пожовклими фотографіями

після чергової трагедії
ми лоскочемо вітер паперовими крилами
як українські бусли

подовгу лежимо в урвищах
катаючи солоні грудки землі
в ротах зашитих нитками болю

годуємо гіркі води історії
підземним молоком замовчування

ось метро їздить моїми судинами
рятуючи вигуки пасажирів
не проявлених у плівці часу

схлипи заліза б’ються о горло
побрязкуючи між зубами
крихкими їхніми пломбами