Катерина Девдера: "...буття щасливим по той бік тиші"

Катерина Девдера — українська поеткаперекладачка. Авторка книг віршів «Співприсутність» (2011), «Літери і стихії» (2015), «Листи до Майстра» (2018) та публікацій у періодиці, перекладів поезій з іспанської — Лорки, з польської — книги поетеси з Кракова Божени Боба-Диґа «Запах каштанів» (2013), з англійської мови та ін.

  1. Із чого почались твої «Листи до Майстра»?

Це одне з тих «простих» питань, на які складно відповідати. Книжка пов’язана з моїм уявленням про любов і стосунки. Я не знаю, чи то правда про всіх дівчат, не хочу узагальнювати, але скільки пам’ятаю себе я завжди мріяла про велике кохання і жила ніби чекаючи когось. Для мене любов була захмарним почуттям, таким трохи дивом. Думаю, що «Листи до Майстра» почались із туги за любов’ю взагалі й за романтичним коханням, звісно ж.

  1. Якби не поезія, то яке з мистецтв ти б обрала?

Стала б художницею. Я багато малювала в дитинстві. Дуже захоплювалась есеїстичним романом Михайла Слабошпицького «Марія Башкирцева». Коли була студенткою, навіть брала кілька уроків малювання. Хоча мені складно уявити, щό я  малювала б тепер. Може, ікони різних святих. Святого Ієроніма (я маю над робочим столом маленьку копію гравюри Альбрехта Дюрера). Правда,  мій Ієронім мусив би бути барвистим — гуляв би лісом, відпочиваючи після роботи над перекладом, а поряд — помаренчево-сонячний всемогутній лев. Ще малювала би пребагато зображень Богородиці, бо в усіх храмах, які люблю, є її ікони, важливі для мене. І це було би щось не надто канонічне, добре і світле, і трохи наївне — у народному стилі. Коли Іуду на «Тайній вечері» малюють із маленьким мішечком, на якому написано «30», або Ісус має виразні риси гуцула з Коломиї. Це звісно, фантазії. Але, думаю, що якби йшла цією дорогою, то хотіла би змогти розписувати храми, малювати фрески, які так зачаровували Олега Лишегу, якого глибоко поважаю як людину й митця. Хотіла би малювати щось таке, щоби люди дивилась і відчували вічність у теперішній миті. І це не пафос. Мені здається, найліпше мистецтво якраз і творить подібні дива з нашим відчуттям часу, простору й себе самих.

 

  1. Взаємність це щастя, якщо йдеться про взаємну любов, дружбу, бажання підтримати одне одного. Утім Монтеккі й Капуллетті — це теж «взаємність»: взаємна ненависть, убивства навзаєм. Тому взаємність — це лише готовність обох сторін зробити крок на благо або на біду іншого… Однак перше, про що я подумала, почувши це слово, була любов — взаємна і невзаємна. Часом, коли міркувала про невзаємне кохання, воно здавалось мені помилкою, чимось таким, чого взагалі не повинно бути, як несправедливість чи кривда, яких мимоволі завдаємо чи зазнаємо. А тепер думаю — може, це урок для душі, може, людина виростає в кожній отакій історії про несподівану ніжність, яку вона комусь віддала, не вміючи викликати «взаємність». І в такому контексті — взаємність це дар, який не відвоюєш, не випросиш, не заслужиш навіть. Хоча Еріх Фромм писав, що справжня  любов завжди викликає взаємність. Я думаю, справжня любов… завжди отримує відповідь. Утім не обов’язково саме від того, кого любимо. На любов не обопільно закоханого чи закоханої відповідає взаємністю цілий світ — птахи, дерева, зірки, великі плакати й щити з написами «Люблю» або «Мрій!». На любов моєї ліричної героїні в «Листах до Майстра» теж відповіли — читачі, люди, яких я б ніколи не знала, якби не розповіла цю історію.

 

  1. У мене є одна прикра особливість я не пам’ятаю жодного свого тексту, натомість легко вчу безліч чужих. А ти запам’ятовуєш свої вірші? Як вважаєш: це взагалі важливо? 

Скажу, що мені взагалі важливо пам’ятати й пригадувати. Є так багато місць, які змінилися, світів, які розсипались у мене на очах, і єдиний спосіб зберегти те все це пам’ятати. Так пам’ятаю дім дитинства, дерева на нашому подвірї та в парку поблизу. Того простору більше нема. Тобто він є — але покинутий, самотній, понищений часом і людьми. А в моїй пам’яті він живий. І я всюди — як равлик свій дім — ношу його з собою. Поезія  ж (ця цитата, мабуть, знаменитіша, ніж її автор) — «дім буття». Тому кожен вірш — не лише «текст» — це спомин. Жменька верлібрів Тараса Мельничука нагадує мені молоду маму, яка читала нам його вірші перед сном. Колись я знала напам’ять чи не з пів «Вибраного» Ліни Костенко. Її ліричні вірші — це моє перше підліткове що-таке-любов-узагалі, згадуючи їх, я згадую себе тодішню. Коли пригадую окремі речі Маріанни Кіяновської — перед моїм внутрішнім зором постає тепла подільська осінь — я повернулась із Карпат і чекаю листа від друга, якому не можу сказати (тому повторюю самій собі багато-багато разів): «це занадто любов, аж не сила дивитись у вічі». А ще ми з татом колись навіть мали таке змагання: кожного дня вивчати вірш, можна зовсім малий. Здається, ми не протримались надто довго, але мені приємно згадати, що ось це в моєму житті було.

Свої вірші я пам’ятаю почасти тому, що маю звичку їх переписувати від руки, а ще — багато читати вголос, коли пишу й редагую. Для мене бажання знати напам’ять — це критерій вартості. Не абсолютний, звісно. Утім, якщо я написала щось таке, що хочу тримати у власній пам’яті — значить для однієї людини на Землі ці тексти точно мають цінність. А це немало насправді.

  1. Чи існує натхнення? Чи є тільки наполеглива  робота над собою?

Існує, звісно ж, і те, й інше. Мені подобається думати, що слова «натхнення», «дихати» й «дух» споріднені. Може, натхнення — це внутрішній вітер, якого ніхто, крім тебе, не відчуває й не бачить… Трохи менше, як рік тому я, розмовляючи з одним віруючим приятелем, сказала, що думаю про прозу, яку хотіла би написати, що ці думки мене надихають, але разом з тим — мені лячно серйозно братись за повість чи, тим паче, за роман. Він усміхнувся й відповів: якщо відчуваєш натхнення — це Святий Дух тебе кличе. Я не знаю, чи зрозуміють мене люди далекі від християнства, але для мене ці слова були важливі. Тож і тепер мислю натхнення, як поклик, як повів вітру — його можна проігнорувати, піддавшись ліні чи страхові, а можна за ним піти в далеку дорогу. І там якраз і починається робота над собою. Просто робота, але чим більше часу, сил, думання й любові вкладаєш у текст, тим сильніше відчуваєш поклик із далини. І добрий внутрішній голос каже тобі одного дня: «Ти ростеш, маленький авторе. Стикаєшся з більшою кількістю труднощів, тупиків і запитань. Однак і вітри твого натхнення дужчають теж».      

  1. Коли ти зрозуміла, що ти — поетка?

Напевно, лише після презентацій «Листів до Майстра» я можу спокійно й усвідомлено так себе називати. Може, звучить дивно, але є люди, яким важко дозволити собі бути собою. Мені дуже довго здавалось, що поети надто особливі, аби я могла належати до їхнього грона. Тому навіть після виходу другої збірки я ще підозрювала саму себе в лицемірстві (ніби це я так вдало прикидаюсь поеткою і мені ще й вірять J). Зараз я розумію, що називати себе так — не конче означає бути великою авторкою, на яку очікують слава і вічність. «Я поетка» — тобто я свідома, що маю дар проживати життя чутливо й гостро, певний хист проговорювати важливі для мене досвіди, вочевидь, відповідальність за те, щό з цим хистом  робитиму. Однак я маю безліч інших дарів: я — «донька», «сестра», «тітка», «онука», «племінниця», «подруга», «учителька», «сусідка», «дослідниця», «перекладач», «журналістка на практикумі» а за потреби «господиня» чи «мандрівниця».

 Колись мені здавалось, що бути поетом — означає бути обраним. А тепер я бачу й виразно, що всі ми — обрані й цінні, що кожна людина переживає за одне життя безмір болю, випробувань, радості, любові і втрат. І найбільше мені хочеться не статусу «поетки» чи «доктора», чи «лауреатки» якогось конкурсу. Хочеться  прожити кожну мить тут максимально уважно і з відчуттям, що я роблю щось гарне. Це може бути писання віршів, а може бути допомога подрузі, якийсь добрий простий вчинок, що йде від серця, не тому, що так треба, і точно не для того, щоб заробити чиюсь високу оцінку. Є щось важливіше за всі можливі способи нашого самоозначення. «Поетка», «юрист», «міліонер», «двірник» чи «доктор наук». Життя потребує наших слів, але воно більше за всі слова. І кожен з нас — за усі слова — більший.

  1. Яка книжка справила на тебе найбільше враження?

Важко назвати одну. В різні періоди життя — це були різні книжки. У дитинстві — «З живого джерела казок» (антологія українських народних казок у переказі письменників), «Міфи давньої Греції» (мені чомусь завжди полонив романтично-тьмавий міф про викрадення Аїдом Персефони, мабуть, я досі уявляю ту палахку червону квітку, яку вона намагається вирвати із землі, а тоді перед нею постає сам володар потойбічного царства), у підлітковому віці — були майже всі драматичні поеми Лесі Українки, з глибоким переживанням фінального монологу Міріам і бажанням любити отак — безкорисливо — не за Царство Небесне (як нагороду, бо ти була «хорошою»), а просто тому, що не любити — не вмієш. Тоді ж була Ольга Кобилянська. Колись Олег Лишега казав, що Ясунарі Кавабата насправді поет, що його проза — це ніби замаскована поезія. А я маю таке відчуття щодо Кобилянської. Її «Природа» чи в «Неділю рано зілля копала» — це поетичніше за дюжину римованих томів…

 Початок мого студентства — це враження від Джейн Остен. Її я читала вже в оригіналі. Дуже люблю «Менсфілд Парк». Почасти тому, що завжди любила такі історії про Попелюшку. Люблю її стиль, філігранний, легкий, з тонким і вишуканим мереживом інтонацій. Люблю затишний добрий і ласкавий світ, який Остен створює, не піддаючися спокусі зробити його «реалістичним відображенням дійсності» чи феміністичним (або ще якимось) памфлетом. Кажуть, вояки британської армії під час Першої Світової просили, аби їм на фронт передали тютюн для куріння і книжки для читання. І вони не хотіли читати Ремарка чи Хемінгуея — надто багато мали досвіду війни. Вони просили про романи Остен.

Завершуючи, скажу, що зараз мене вражають книжки, де є виразний авторський голос, добре освоєний, майже відчутний на дотик простір і… особливий настрій. Я не буду казати, що «Вільшаний король» Турньє  — це книжка, яка мені подобалася сюжетом, чи героями, чи етикою, але там була така мова і такий світ, що я забувала про все. У тому тексті було прекрасно бути. Гнітюче важко й боляче — з «Не відпускай мене» Ішіґуро. Однак я відчувала (як читач) предметність, справжність Норфолка й інших місць. Я довго носилась із простою фразою, виписаною звідтіля: «я їду порожніми полями впродовж багатьох годин тиші». Мабуть, я навіть не зможу пояснити, чому вона була для мене важлива: інтонації? чи власне оце поєднання простору й настрою? Не знаю.

Вражають книжки, після яких думаю, чи і я зможу так писати колись? Кажу собі: ні, так — не зможу. І вирушаю далі — в пошуках власного голосу.

  

  1. Розкажеш про свої поетичні книжки «Співприсутність» та «Літери і стихії»? Чим вони особливі?

Я знаю, що автори часто відмахуються від першої збірки — мовляв, то все було учнівське, вона «нульова». Я не можу так казати про «Співприсутність». Це було б манірністю з мого боку. «Співприсутність» — збірочка-метелик, видана в Вінниці в 2011 році. Вона навіть до книгарень не потрапила. Однак здобулась на гарну приязну рецензію Оксани Шалак у «Літературній Україні», на теплі відгуки вінницьких письменників. Для мене вона була символом магічного перетворення води у вино. Я вперше відчула, що написане й відібране для публікації, — це вже не мертві, правильні «філологічні» вірші, а щось «моє» і живе.

Збірка була лірична. Письмо — імпресіоністичне. Позначене сильним впливом Богдана-Ігоря Антонича й Маріанни Кіяновської. Я тоді дуже виразно відчула, що світ живий, що всі ми — люди, дерева, зірки і квіти — співприсутні в оцьому просторі, що я йду дорогою, яка веде за село, а каміння співає під моїми ногами. Відомий фотограф, Зорій Файн, сказав мені тоді, що маю цінувати цю збірку, бо вже ніколи так не писатиму. Здається, я навіть образилась трохи: що він має на увазі? Однак тепер розумію. Те письмо було, як молоді крихкі стебла тюльпанів, щойно зірваних, загорнених у цупкий папір. І я справді більше ніколи-ніколи не вміла писати так, як тоді, в дев’ятнадцять-двадцять.

«Літери і стихії» — це інший період, інакша мова. Я закінчила університет і повернулась додому, в село Качківка на Вінниччині, викладати англійську. Це був складний рік. Десь залишались незадоволеними мої амбіції — я мріяла підкорити світ, а чомусь поверталась у місця, які були замало не «краєм світу» (ми живемо за двадцять кілометрів від кордону). Утім, справа була не лише в амбіціях. Я правда, відчувала, що не знаю, куди далі йти. Повернувшись, побачила дім дитинства в руїнах. Побачила, що ялини в парку — повсихали, всі до одної. Що більшість наших стареньких сусідів перейшли в кращі світи. Я кожного дня приходила до школи, яка знала мене не вчителькою, а ученицею. Я навчала бешкетливого брата мого найкращого друга дитинства. Мій найкращий друг — повісився через невдалий шлюб чи інші проблеми. Я відчувала втрату, тугу за дитинством, тугу за друзями. Водночас події в країні (це був 2013-2014 роки) теж змушували досвідчити, що є смерть, що люди можуть гинути за свободу і поезія з усіма її красивостями здається в такі хвилини зайвою недолугою гостею, яку ніхто не запрошував у ці краї.

Тому — стилічно — «Літери і стихії» були книгою без прикрас. Верлібр з якимись найпростішими порівняннями й епітетами. Розумію, що десь у ній забагато слів. Десь вона надто пісна, ця книжка. Однак це була нова якісно інша для мене мова, неможлива без ближчого знайомства із творчістю Олега Лишеги. Частину віршів я писала в батьківському домі. Іншу частину — вже в Києві, куди переїхала, ставши аспіранткою Інституту літератури. Це були вірші про досвід втрати, про людей і місця, які я хотіла зберегти в пам’яті, серед літер.

 Я писала, але мені бракувало підтримки й відповідей: добрі ці тексти чи ні? Варто мені писати — чи краще зайнятись літературознавством і лише ним? Відповідь не забарилась. На Львівському Форумі 2015 року мене назвали лауреаткою «Молодої республіки поетів» і попросили поквапитися — підготувати до друку збірку.

До речі, «Листи до Майстра» — в чомусь синтез попередніх досвідів. Хоча, як каже поетка Оксана Скоц, і я з нею в цьому згодна: «Листи» проростають зі «Співприсутності». Може, моя перша метеликова збірка була несвідомим кроком в напрямку письма, яке сталось і визріло значно пізніше. Хоча, хто знає — куди веде вона ця дорога? І що — далі?

  1.  Подорожувати чи бути прирощеною?

Я дуже довго думала, що не хочу приростати, що пустити коріння — це втратити свободу, що заопікувавшись якимось матеріальним простором — це втратити простір духовний. А зараз я мрію про дім, уявляю його великі вікна, що виходять у сад або в ліс. Уявляю його звуки й запахи. Квіти на його підвіконнях (орхідеї і ружі), теплі булочки на великому дерев’яному столі. А головне тих, з ким хотіла би в такому домі бути.

Знаю, що навряд чи стану домосідкою. Зараз готуюсь до подорожі. Ще багато мрію поїздити світом. Однак створити місце, куди хочеш повертатися, створити стосунки, яким прагнеш бути вірною більше, ніж мати калейдоскоп тимчасових захоплень, — це ж не менше, як написати роман чи поему, хіба ні?  

Мати куди й до кого повернутись — ось це важливо.

  1. Затишок — це…буття щасливим по той бік тиші?.. Або щось, що я поволі учуся створювати J.

  2. І твій улюблений твій текст  

Я знаю, що інші тексти образяться. Однак саме у цьому є багато надії і простоти, яких мені часто в житті бракувало. Ну, і для інших текстів додам, що їх я теж дуже поважаю і люблю J.

***

Скажіть, а після любові — що?

Коли вона виростає і відривається від землі,

Ніби повітряна кулька, тане в імлі

І злітає на висоту, де Бог

Ангелам каже, що цінні Його малі.

Після любові — тиша і перший сніг,

Пахнуть бурульки і свіжоспечений хліб.

Мама гукає, а значить пора бігти,

Поки сиплються хмари лускою риб,

Поки в кроні горіховій вітер хлипає.

Після любові — ніжності молоко,

Ледь підігріте в кухлику на плиті.

Після любові — усі образи далеко,

Спомини всі — срібні і золоті,

Наче цукерки у шелесткій обгортці.

Після любові — знову буде любов.

Може, мудріша й тонша, ліпша, ніж ця.

Янголи тішаться. Бог усміхається.

Інша любов також тобі до лиця.