Сергій Шкабара народився на Хмельниччині. Закінчив Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського за фахом «Учитель української мови і літератури, англійської мови та зарубіжної літератури». Поет, автор літературно-критичних статей. Навесні 2015 вийшла перша збірка віршів «Дихання риби». Лауреат літературної премії видавництва «Смолоскип» (2013, 2014), переможець конкурсу «Книжка від Зебри – 2015» (Харків), «СвітлоFOR» (Рівне, 2014), конкурсу молодіжної непопсової творчості «Перо в серці» (Вінниця, 2011), фіналіст «Молодої республіки поетів» (Львів, 2015). У 2017 році з рукописом збірки «Проміння всередині флейти» переміг у літературному конкурсі «Гранослов». Учасник резиденції для молодих письменників «Станіславський феномен». Мешкає в Києві, працює за фахом у Київському ліцеї бізнесу.

1. Сергію, ти пам’ятаєш свій перший вірш?

Так, дуже добре пам’ятаю перший текст, який я наважився назвати віршем. Осінь 2008, мені було 16. Як більшість підлітків, я щодня проживав неймовірну кількість емоцій і почуттів, які потребували проявлення. Дуже цікаво було спостерігати, як гнів за мить змінюється на чисту любов, а радість заступає тугу й розчарування. У той час я активно читав Юрія Іздрика, Любка Дереша, Сергія Жадана, Дмитра Лазуткіна. Відтак почав розуміти магію текстів, які рясніють ремінісценціями та алюзіями. Навчився кайфувати від оксюморонів. І коли відважився написати перший вірш, піддався спокусі використати всі можливі тропи. Я був у захваті, якого рівня свободи й легкості можна досягнути у слові. Усвідомив, що в одному вірші можна поєднати силабо-тоніку й верлібр. Це була справжня ініціація, зафіксована в моєму щоденнику.

2. Як ти свою викладацьку роботу пов’язуєш із письмом?

У певний момент я виразно відчув потребу поділитися найважливішими знаннями, які сформували мене як особистість і зробили життя більш наповненим і цікавим. А мій педагогічний фах якнайкраще дозволяв це реалізувати. Власне, тому я й почав працювати в Київському ліцеї бізнесу. За два роки я перечитав чимало світової класики в блискучих перекладах, українських народних пісень, улюбленої прози, як-от “Захар Беркут” Івана Франка, і сучасної поезії (на щастя, у нинішній школі її вже не оминають увагою).

Це неабияк збагатило мій письменницький лексикон. Заняття з української мови також допомогли добирати слова більш соковиті й влучні. Себто вчительська робота здебільшого вплинула на техніку мого письма. Не можу сказати, що вона була джерелом нових ідей у творчості, але часто спілкування з учнями й батьками заохочувало переосмислити певні соціальні позиції і навіть змінити пріоритети. Результатом таких роздумів часто ставали есеї чи дописи у фейсбуці.

А ще в ліцеї я організував літературну студію “Товариство живих поетів”, у межах якої мав величезну приємність працювати з мегаталановитими дітьми. Свого часу в університеті такий затишний формат обміну власними текстами й думками став для мене нагодою вийти з мушлі й почати соціалізуватися в письменницькому середовищі. Тому я від початку усвідомлював важливість створення такої студії в ліцеї. І я навіть мріяти не міг, що за півтора року двоє її учасників уже опублікують власні книжки!

3. Що для тебе означає мудрість?

Мудрість — це вміння з довірою і вдячністю ставитися до всього, що є. Нещодавно в новому сезоні серіалу “Легіон” я почув думку, яка страшенно мені сподобалася: “Усе, що завдає мені шкоди, несправжнє. Усі, хто ненавидить мене, теж несправжні”. Як на мене, такий підхід є проявом мудрості. Це майстерність не розпорошуватися на проживання невластивих тобі ролей, максимальне ігнорування всього, що відволікає від поступу на твоєму шляху. Мудрість — це тотальне проживання себе кожної миті, це чесне проявлення своїх почуттів, відповідність думок, слів і дій. На відміну від знань і досвіду, мудрість не завжди зростає з роками. Часом здається, що мої вчинки десять років тому були значно мудрішими, бо відповідали рівню внутрішньої свободи. Для мене мудрість — це ще й великою мірою сміливість позбутися всього зайвого, усього несправжнього. Безперечними зразками мудрості в літературі для мене є тексти Чеслава Мілоша й Олега Лишеги.

4. Якщо говорити про проявлення мудрості, то для мене це твоя книжка «Проміння всередині флейти». Розкажеш про неї?

Ого, щиро дякую за таку високу оцінку! На щастя, я застрахований від марнославства важливим знанням: усі вірші, підписані моїм прізвищем, насправді мені не належать. Я лише провідник, ретранслятор. Те, що комусь щастить відчути через них красу, гармонію чи мудрість — не моя заслуга. Кожен читач лише проявляє з їхньою допомогою те, що вже має у власному серці й свідомості. Я виразно це усвідомлюю щоразу, коли доводиться перечитувати певні книжки через кілька років. Іноді те, що сприймалося спершу як одкровення, уже здається наївним і прісним. Але буває й навпаки. Однак зміст і потенціал текстів залишився таким самим — змінився лише я.

“Проміння всередині флейти” — це моя друга поетична збірка, яка вийшла в результаті перемоги в міжнародному літературному конкурсі “Гранослов” у 2017 році. Наполовину вона складається з вибраних текстів, які писалися протягом мого навчання у Вінниці, а решта — це вірші, котрі з’явилися вже після переїзду до Києва у 2014. Усі вони об’єднані концепцією становлення власного голосу: від розділу “Шепіт”, де за допомогою медитативної лірики відбувається повільне занурення на глибину самопізнання, через розділ “Мелодія” — свято гармонії між світлом і його відсутністю, абсолютна радість від промовляння кожного слова, і до розділу “Тиша”, у якому через філософську лірику переосмислюється роль безмов’я та первісної молитви. Моє серйозне захоплення мистецтвом почалося з музики, саме тому я надаю такої ваги музичним образам і символам, а також евфонії. Зрештою, про це свідчить сама назва книжки.

Абсолютна більшість текстів “Проміння всередині флейти” — це римована силабо-тонічна поезія. Тут є всього десяток білих віршів і верлібрів. Однак уже трапляються експерименти з римою-асонансом (дяка Катерині Калитко за розширення версифікаційних горизонтів). А взагалі я завжди намагаюся довіряти віршеві в тій формі, яку він сам обирає.

Презентації книжки відбулися у Вінниці, Києві та Житомирі, і всюди була вдячна аудиторія з цікавими питаннями й теплими відгуками. Когось мої вірші стимулювали знову повернутися до творчості, хтось говорив, що я промовляю їхніми ж словами те, що самі вони не наважилися написати. Моєю основною метою було спрямувати погляд читачів на красу, якої завжди доволі. Можливо, це і є найбільша мудрість — зосередження на гармонії. Мій же головний здобуток у презентаційному досвіді — це глибше пізнання себе і власних текстів. Іноді в процесі декламування я чітко розумів, що написав цей вірш кілька років тому, аби в цю мить знайти в ньому відповідь і дороговказ. Таке-от листування в міжчассі.

5. Коли ти був малим, то ким мріяв стати? Чи здійснились твої сподівання на майбутнє?

Змалечку я понад усе любив читати. Та коли прийшло розуміння, що все життя не вдасться звести до поглинання цікавих книжок, а доведеться ще й заробляти гроші якоюсь працею, то я захотів стати бібліотекарем. Пам’ятаю, коли вперше прийшов до дитячої книгозбірні у своєму рідному містечку — Чечельнику. Це було фантастично — десятки томів Всеволода Нестайка й Жуля Верна, які припадали пилом на полицях і в книгосховищі й тільки чекали на мене. А ще — доброзичливі працівниці, котрі завжди обирали найкраще видання, найбільш вишуканий переклад і радили почитати невідомого мені, але дуже талановитого автора. Так я, приміром, ознайомився з творами Івана Сенченка. Словом, дитяча бібліотека була для мене культовим місцем, і я й досі, коли приїжджаю на малу батьківщину, приходжу туди з особливим трепетом.

А за кілька років, у класі сьомому, я почав приділяти більшу увагу спорту: займався футболом і настільним тенісом, регулярно тренувався на турніку, бігав. Природно, що фізкультура опинилася в топі моїх улюблених уроків, і я подумав, що немає крутішої професії за вчителя фізичного виховання.

І, знаєш, мені шалено пощастило, бо обидві мої мрії життя втілило таким чином, що результат суттєво перевершив сподівання. Усі п’ять років після закінчення університету я працюю з книжками й літературою. Усе почалося з Книгарні “Є”, де я пройшов шлях від консультанта до контент-менеджера, а продовжилося в ліцеї викладанням філологічних дисциплін і кураторством. А спорт і зараз відіграє дуже важливу роль у моєму житті, я б навіть сказав, рятівну.

6. Розкажи про свої найбільші перемоги. Як ти вважаєш, чи можлива конкуренція в мистецтві?

Наразі своєю найбільшою перемогою я вважаю подолання депресії, яка тривала понад два роки. Це був надзвичайно складний період світоглядної кризи. Я почав розуміти, у якому стані перебувають люди, котрі вирішують звести рахунки з життям. А потім помітив, що й читаю я переважно самогубців — Пауля Целана, Ернеста Гемінґвея, Григора Тютюнника. Причому це був несвідомий вибір. Та коли вже опинився на самому дні емоційного й фізичного виснаження, знайшов сили відштовхнутися від нього й почав дуже стрімко вигрібати. Без жодних антидепресантів — вони перетворюють тебе на рослину. Якщо коротко, то мені дуже допомогли відмова від шкідливих звичок, повернення до вегетаріанства, хатха-йога, біг, молитва. І, безумовно, мистецтво: передовсім активне писання й музика.

Щодо перемог у сфері літератури, то найбільше я радів своїй участі в Станіславському феномені — першій резиденції для молодих україномовних письменників. Я дуже добре пам’ятаю, як у 17 я їхав подавати документи до університету й розповідав мамі, що мрію познайомитися з Юрієм Андруховичем. Минуло шість років, і от у липні 2015 я п’ю чай із патріархом сучасної української літератури на терасі кульової кав’ярні “Говорить Івано-Франківськ”, а потім ще й отримую запрошення на його київський концерт із Karbido; смакую біле вино й сирні коники з Тарасом Прохаськом, слухаючи його історії про бабусю й Олега Лишегу; гуляю брукованими вуличками історичної частини міста разом із Галиною Петросаняк, обговорюючи оповідання Бруно Шульца; їду в рідні Брустури Василя Карп’юка й святкую в Карпатах свій найяскравіший день народження. А на мої поетичні читання приходить сам Володимир Єшкілєв, чий роман “Адепт” свого часу справив на мене набагато сильніше враження, ніж “Алхімік” Коельйо. І всі ці радощі відбуваються через те, що я пишу хороші вірші — цього достатньо. Так, для мене цей досвід і досі залишається великою особистою перемогою.

Не впевнений, чи доречно говорити про конкуренцію в мистецтві. Це явище передбачає намагання бути кращим за когось — писати, співати, малювати ліпше, ніж хтось. Але якщо ти починаєш порівнювати свою творчість із іншими, тим паче наслідувати когось — програєш у цю ж мить. Та навіть якщо вдалося зайняти певну нішу й завоювати аудиторію, це зовсім не означає, що ти залишатимешся цікавим увесь час. Люди еволюціонують духовно, їхні естетичні смаки змінюються, вони починають прагнути чогось більш тонкого й вишуканого. Це безкінечний процес. І єдиний спосіб бути успішним — не лише в мистецтві — це максимально чесно проявляти себе щодня: у слові, у вчинках, у вираженні почуттів. І не обманювати себе, ігноруючи свої справжні цінності. Тоді з’являється шанс пройти пліч-о-пліч довгий шлях із близькими по духу людьми. Наприклад, з-поміж усіх музикантів і гуртів, котрі я слухав у підлітковому віці, для мене й досі залишаються важливими всього кілька: 30 Seconds to Mars, Linkin Park, Korn, Serj Tankian. А все через те, що вони постійно експериментують зі стилями й звучанням, не зважаючи на всі докори старих фанатів. І мені цікаво змінюватися разом із ними.

7. Наскільки часто тобі вдається писати? І що для тебе означає натхнення?

Я вже пишу достатньо довго, аби підбити певну статистику. Мій оптимальний результат — це 15 віршів на рік. Проте цей процес дуже неоднорідний. Траплялися роки, коли я писав усього 3 тексти, однак я не вважаю їх невдалими чи безплідними, бо в одному вірші іноді вдається передати такий енергетичний потенціал, що перевершить усю книжку. А часом пишеться і п’ять поезій за місяць. Звісно, для мене це космічна швидкість, але трапляються квантові стрибки.

Відверто кажучи, у мене ніколи не було проблем із часом для творчості. Тобто я завжди пишу тоді, коли відчуваю таку потребу. Просто траплялися періоди зміщення пріоритетів, часом я забував, що варто завжди дослухатися до внутрішніх імпульсів і творити, позаяк це найважливіше. З іншого боку, я не раз експериментував із регулярним щоденним письмом і завдяки цьому зрозумів, що дійсно можна продукувати якісні тексти у великих обсягах, якщо знайти спосіб постійно перебувати на цій хвилі. І найголовніше, що вона не виснажує, навпаки — з’являється азарт дедалі більшої швидкості й висоти. Але тут більш доцільно говорити все-таки про прозу.

Вірші я пишу винятково у стані натхнення, яке примушує мене забути на певний час про зовнішній світ і зосередитися на розкодуванні тих енергій і ритмів, котрі пульсують у свідомості й вимагають бути промовленими. Я вірю в натхнення як величезний ресурс, що дозволяє реалізувати неможливе — наприклад, показати єдність усього на світі. Бо чим, по суті, є метафора, яка все ще залишається найбільш уживаним художнім засобом у поезії? Це ніщо інше, як доказ того, що всі речі й люди є насправді одним і проявляються одне в одному, стираючи кілометри й тисячоліття.

8. Як ти сприймаєш критику?

Критику я дуже ціную, навіть ту, що називають неконструктивною. І мені її, чесно кажучи, не вистачає, бо здебільшого все зводиться до компліментарних відгуків. Але часто відбуваються корисні розмови з більш досвідченими митцями, в ході яких я усвідомлюю свої помилки чи розумію, яким чином текст можна зробити більш струнким і вдалим. Коли я починав писати, то перебував під величезним впливом естетики Жадана, і вона суттєво затьмарювала мій власний художній світ. Подекуди я просто соромився бути справжнім. Але мій викладач, поет і приятель Віктор Крупка вчасно звернув на це увагу й постійно закликав “не бути епігоном”. Я, звісно, ображався, але поступово таки очистив своє творче поле від очевидних наслідувань. Принаймні, у “Промінні всередині флейти” вони вже майже не відчуваються.

Іноді, опублікувавши новий вірш у фейсбуці, я отримую відгуки-корекції від знайомих поетів. Часом навіть дослухаюся до них :) Хтось може написати, що образ або твердження занадто сміливі чи пафосні, частіше звертають увагу на зайве нагромадження приголосних, слабкі рими й поламаний ритм. За кожен коментар щиро вдячний, це дійсно стимулює розвиватися.

9. А розкажеш про свою першу поетичну книжку? І як ти ставишся до успіху?

Моя перша збірка називається “Дихання риби”. Вона вийшла у 2015 році в Харкові внаслідок перемоги в поетичному конкурсі “Книжка від Зебри”. Серед його організаторів і членів журі була найсуворіша українська критикиня — Тетяна Трофименко. І коли під час читань біля легендарного Харківського літературного музею вона оголосила імена переможців, я справді відчув себе шалено успішним молодим поетом :)

Коли я формував “Дихання риби”, то вже був достатньо самокритичним, аби відсіяти майже половину написаних віршів. Тому зараз мені не соромно за цю книжку, хоча багато текстів у ній тепер перечитую з іронічною посмішкою. Її публікація була важливим фактором мого становлення як автора. По-перше, я здобув доволі серйозне визнання свого письменницького таланту. По-друге, тепер я нарешті сміливо міг називати себе поетом (чомусь завжди був переконаний, що для цього потрібно мати надруковану збірку). По-третє, куди солідніше на всіляких фестивалях і читаннях було тримати в руці власну книжку, а не стосик аркушів А4.

У моїй першій книжці ще багато юнацького максималізму поряд із цілком дорослою ніжністю. Мені було страшенно важливо продемонструвати в ній культурний фундамент, тому вона рясніє епіграфами й ремінісценціями. Але найголовніше завдання, яке я ставив перед собою, створюючи “Дихання риби” — це передати стихію свободи, із якої, власне кажучи, й бере початок річка мистецтва. І, оглядаючись тепер із відстані кількох активних літературних років, я переконаний, що це вдалося.

Успіх для мене — дуже відносне поняття. Наприклад, реакція улюбленої авторки на мій новий вірш у соціальній мережі важить для мене більше, ніж перемога в деяких престижних літературних конкурсах. Я вірю, що все відбувається вчасно. І мої книжки потраплять лише до тих людей, яким вони дійсно принесуть користь і задоволення. Головне — сміливо говорити у доступній тобі художній формі кожного разу, коли відчуваєш, що прагне народитися нова планета.

І твій вірш для наших читачів.

Шукатиму слово, допоки звучать голоси.
Збентежений батько мовчить, проповідує син,
а мати не вірить, що чаша його оминула.
Дві тисячі років це місто не буде цвісти.
Звіздар говорив над водою, а все-таки стих,
бо кожної річки стебло проростає в минуле.

Не ми обираємо, з ким веслувати у сні.
Волію тебе пам'ятати, як промінь і сніг.
Та плесо, як дзеркало, вміє лише поглинати.
Твоя половина дороги — найтонша струна.
Так легко порвати, та голос щоразу зринав,
коли намагалася бути самотня, як натовп.

Ось ніж біля горла ріки, тільки слова нема.
Знекровлена пристрасті квітка безсила й німа.
Зітни свої коси, щоб легше було потопати.
У череві риби засвітиш мовчання ліхтар.
На кілька зітхань його стане — змарнований дар.
Та Йоні не треба такої посмертної плати.

В легені просочиться перша краплина пітьми.
Аж раптом побачиш: оточений злими дітьми,
іду по воді, бо нарешті вже відаю слово.
Я довго блукав поміж сотнями сонячних мов,
але найясніша з усіх — це любов, любов.
Відкрий свою пащу, рибино! Проміння не зловиш.