Олександр Авербух – поет та перекладач. Народився в Луганську. З 2001 року жив в Ізраїлі, з 2015 – докторант кафедри слов'янскьких мов та літератур Торонтського Університету. Автор двох поетичних збірок. Перекладає сучасну івритську, російську та українську поезію з цих та на ці мови.

 

1. Із чого виник задум віршованих листів?

Поштовхів було декілька. По-перше, мовний елемент. Так склалося, що все життя я жив у дво- або тримовному середовищі: на Луганщині, де я народився й виріс, в Ізраїлі, де я перейшов на третю мову — іврит, у Канаді, де додалася ще й англійська. Жодної із цих мов я досконало не знаю, і я дуже свідомий цього. Незнання жодної мови, неможливість висловитися — це травма, якій я шукав творчого вираження. По роботі я багато працюю в архівах, трапляються різні матеріали. Коли я випадково знайшов ці листи (а в цього циклу, я не приховую, цілком документальна основа), я відчув, що ось вона — моя мова — нечиста, гібридна, з помилками й домішками, але настільки вільна та поетична, що в неї відразу закохуєшся. Це відчуття радості впізнавання, повернення, прийняття — себе такого, який ти є, згадування чогось дуже близького, але виштовхнутого свідомістю — через різні причини: сором, біль, норми. Таке ще трапляється, наприклад, коли ти за кордоном чуєш раптом рідну мову, і тоді озираєшся, шукаєш очима — рідне, знайоме, зручне. Так було із цими листами — я почув рідне. Мені дуже захотілося відтворити цю мову, навчитися писати нею, дати їй можливість бути поезією, не соромитися її. І я почав. Деяких частин я взагалі не змінював, деякі дописував, налаштовуючись на цю тональність, нібито підспівуючи. Деякі вірші цілком написав я — «вивченою мовою». Тобто це така імітація говоріння, яке тобі дуже полюбилося, ти зливаєшся з текстом, і від поєднання та примирення виникає дуже фізіологічне відчуття болю та задоволення.

Другим поштовхом був, власне, історичний елемент. Одна з моїх бабусь була також гастарбайтером, я чув багато історій від неї, працював із родинним архівом, записував аудіо та відео. Усе це мені дуже дороге, воно моє, тому я хотів дати всім цим історіям голос, дати право бути почутими.

Третє, що мене спонукало до написання цього циклу, — це події на моїй батьківщині, Луганщині, куди я вже декілька років не міг поїхати. Ці листи (адже їх писали люди, які не могли повернутися на батьківщину під час війни) дуже резонували до мого відчуття під час війни на Сході, дорогу куди для мене також було закрито. Ці листи, вони в певному сенсі й від мене — у нікуди, у ніколи, у простір і час, в яких я бути зараз не можу. Тому вважаю, що не тільки я дав можливість цим голосам бути почутими, але й вони дали мені змогу усвідомити, що допустимо говорити неправильною, ненормативною, але найзручнішою мовою про те, що багато років сиділо десь глибоко й не знаходило форми, не мало права на висловлення.

2. Пам’ять = мистецтво?

Пам’ять — прокляття. Я заздрю людям, які швидко позбуваються минулого, забувають події, речі, інших людей, місця. У мене «патологічне незабування». Я пам’ятаю запахи, форми й текстури побутових речей та одягу, голоси, дати народження величезної кількості (не тільки близьких) людей, номери телефонів, вирази облич, жести. Усе це тягар і страждання. Бо існує відповідальність перед пам’яттю, перед людьми та речами, перед часом. Я не вмію, не можу викидати старих речей, моя свідомість прив’язана до побутових — родинних — реліквій, з якими я не можу розлучитися. Усе це наше тіло, частину якого не можна відчепити або загубити. Тіло не тільки в переносному, але й у буквальному розумінні цього слова — у мене є волосся прабабусі, є непране простирадло, на якому померла бабуся. Ці речі — родинні мощі. Я не маю права позбутися цього або забути руки, які торкалися їх, повітря, яке їх обтікало. Усе має залишитися: як спогад, як річ, як текст. Страх забуття стимулює творчість. Мабуть, тому я маю безсоння. Поки все це не з’явиться як текст — мені не буде спокою. І я розумію, що приречений, бо записати все — не встигну. Приречені й вони, про кого я не напишу. Тому справжнє мистецтво — це спроможність загоїти оцю вину, бути здатним на такі розставання, бо творення тексту — це завжди розставання.

3. Що для тебе означає твій рід, родинна історія? Наскільки ти прирощений до попередніх поколінь? І чому?

Мій рід, сім’я, родинна історія — це все те, із чим у мене були завжди складні відносини одночасного неприйняття, відштовхування та непереборного потягу й любові. Оскільки родини в нормативному розумінні цього слова в мене ніколи не було (я говорив про це в дуже відвертому інтерв’ю, яке брала в мене Лінор Горалік), я намагаюся створити її в тексті. Тому, мабуть, сильна внутрішня потреба відтворювати метанаративи, працювати зі спогадами, листами, щоденниками — це імітація повного, багатогранного життя, це простір, який уможливлює уявити себе і свій рід інакше. Водночас я не можу сказати, що так я позбуваюся свого, ні. Навпаки, це такий шлях, довгий і болючий, до усвідомлення здатності говорити про своє і про себе, позбуваючись сорому. Тому, так, я дуже прирощений до попередніх поколінь і минулого взагалі, але це не конкретні покоління, це якась купа дуже любих мені людей, яку я відчуваю завжди десь поза мною, це моя скеля та мій тягар — усі ці прабаби та прадіди, українці, євреї, поляки, росіяни, які є частиною не тільки моєї свідомості, а й мого тіла — я відчуваю це на фізичному рівні. Власне, мій вірш «Остання вечеря мого тіла» про переживання бути розтятим — минулим, бути розп’ятим на родинному дереві.

4. Ти перекладаєш і пишеш кількома мовами. Повідаєш нашим читачам про цей досвід? Що бентежить, із якими труднощами стикаєшся, чи йдеш на компроміси з собою?  

Писати двома мовами — це завжди свідомо невигідний, безнадійний, але й безвихідний крок. Здавалося б, що коли людина пише не одною мовою, вона подвоює, потроює свою аудиторію. Але в разі з українською й російською все інакше. Тут ти, найвірогідніше,  втратиш обидва кола читачів, бо для кожного з них ти належатимеш до інших, та своїм не будеш. Двомовність сприймають як дволичність. Із двомовною книжкою ти ніколи не отримаєш жодної літературної премії. Проблема в тому, що російську в Україні багато хто сприймає як мову узурпатора та колонізатора, і всіх, хто користуються нею, майже автоматично ототожнюють із Росією. Це, насправді, дуже сумне явище, коли мова стає упередженням. Але тут треба зрозуміти, що Росія та росіяни не мають прерогативи на російську мову (до речі, як і українці на українську), мова їм не належить, вона належить тим, хто нею думає, пише, розмовляє — хай де це відбувається.

Є українська російська (як австралійська англійська або американська англійська), яка існує та розвивається в іншому культурно-політичному контексті, ніж російська в Росії, це різні мови. Так само є література України, яку пишуть російською мовою. Узагалі  українська література — багатомовна, ототожнювання національної літератури з одною мовою — це якийсь дуже застарілий самообмежувальний погляд. Це треба усвідомити й не відштовхувати автоматично все, що написано російською. Треба дивитися на те, що написано, а не якою мовою. У мене є багато друзів — російськомовних поетів, які живуть в Україні й не мають нічого спільного з Росією. Мене також нічого не пов’язує з нею. Коли я їду туди, я почуваюся цілком іноземцем, я відчуваю, що розмовляю нібито російською, але всі розуміють, що ця російська — інша. Тому, повертаючись до твого питання про компроміси, упевнений, що Україні та українцям взаємні поступки між різними спільнотами зараз конче потрібні, особливо в мовному питанні. Мовний компроміс — це визнання того, що позбутися білінгвізму — це позбутися частини своєї ідентичності. Я навіть сказав би, що Україні бракує безкомпромісності — не позбуватися свого, своєї російської.  

5. Як ти почав писати українською? Адже так було не завжди?

Я почав писати українською з початком війни на Сході. Для мене все, що там відбувалося, було шоком, від якого я просто занімів російською. Реакція була дуже схожа до крайніх реакцій щодо вживання російської в Україні сьогодні. Що стосується мене, я просто не міг вживати цієї мови далі, принаймні так, як я писав нею до 2014 року. Я руйнував мою російську, вірші писалися пошкодженою мовою, яку не можна було більше називати російською. Після цього з’являлися тексти гібридною мовою — українсько-російські. І це була не міжмовна гармонія, навпаки, ці дві мови сперечалися в одному вірші, були дуже агресивні одна до одної, вели бій, примушували ворога відступати. Знов-таки, усе це я відчував тілом, цю боротьбу та витіснення чогось, що є наразі небажаною частиною тебе. Тому я дуже розумію людей, хто бореться із вживанням російської в Україні, я через це пройшов. Деякий період я писав тільки українською. Треба було багато часу, щоб усвідомити, що те, із чим я боровся, — моє, і не треба його відштовхувати. Мова, будь-яка, якою я спілкуюся, — моя, тексти (будь-якою мовою) — мої, а відмовитися від частини себе — це саморуйнування. Я люблю обидві свої ноги — праву й ліву — і хочу ходити на обох. Відрізати ані ліву, ані праву я не збираюся. Є теми, на які я можу писати тільки українською; дуже приватні події, явища рефлексуються більше російською. Іноді є потреба написати вірш обома мовами — це завжди стан максимального неспокою, але ж натхнення і є відсутністю спокою, непереборною жагою його досягти.

6. Найсвітліший спогад — це…  

Найсвітліші спогади — це спогади дитинства, про час, коли всі були живі, коли я ще не бачив страждань близьких людей.

7. Коли я переїздила із Запоріжжя до Києва, то мені здавалось, що я зраджую власним спогадам. Про дитинство, наприклад. А в тебе «Україна — Ізраїль — Канада» — не різні міста, а країни. Як виник цей маршрут? Чи складно наважитись на такі зміни?

Переїзд для мене — не зрада, це, скоріше, умова для подальшої можливості писати. Географія дуже впливає на поетику. В Ізраїлі я прожив 14 років (2001–2015), та протягом усього 2015 року було відчуття, що я «виписався» й конче потребую зміни простору. Більшу частину текстів другої книжки я написав уже в Торонто. Тому відчуття зради ніколи не виникало: усі ці місця, країни, куточки, де минало моє життя, — зі мною, та мене час до часу тягне туди, щоб побачити, доторкнутися, вдихнути їх знов. Але й пересування для мене необхідне — воно змінює оптику, а дистанція, від минулого, надає іншу перспективу. Це важливо для осмислювання того, що вже відбулося. У мене є вірш, який починається рядком «як пережити те, що вже відбулося». То для того, щоб пережити, треба піти. І я це періодично роблю — йду, повертаюся, коли вже не можу без. Це свого роду паломництво. І справді, у мене майже релігійні відчуття до цих місць, квартир, могил, просто вулиць, дерев. Наважитись на такі зміни для мене — неминуче. Ці зміни — вони ж я.

8. «між чужыми людьми була я із своїма» – назва ще однієї твоєї публікації, але я не зовсім про неї. А про те, що для тебе означає дім? Не як матеріальне явище, авжеж. Бути вдома — це...

Здивую, але дім для мене – це дуже матеріальне явище. Я прив’язаний до речей, до приміщення. Це місце, в якому я почуваюся зручно в побутовому плані, де мене оточують — фізично — речі та люди, до яких я звик і за якими сумую. Мій дім сьогодні — це не Україна, не Тель-Авів і не Торонто, це моя хата, де я в безпеці, де вкорінене моє щоденне життя.

9. Якби ти міг змінити щось у своєму минулому, то що б це було?

Не змінив би нічого. Я вдячний за щасливе життя, бо отримав набагато більше, ніж заслуговую. Тільки не розумію — за що?

10. Поділишся своїми літературними планами на майбутнє? Що хочеться втілити найближчим часом?

Я паралельно працюю над кількома літературними проектами. Усі ці задуми з часом якось самі собою поєднуються в метанаратив, що допомагає мені зрозуміти щось про себе, історію країни, родини. Найближчим часом хотілося б закінчити проект із листами, знайти йому відповідну форму для друку. Я вже другий рік пишу роман у віршах, друге житіє зайвої людини (перше вийшло в попередній книжці 2017 року), публікація якого також потребує особливого контексту, інших текстів, які б оточували його. Обидва документальні проекти я прагну поєднати із суто ліричними циклами, знайти баланс між собою та несобою, між різними я, обуреними один на одного предками, зібрати їх на останню вечерю мого тіла — книжку, яку я вже відчуваю та майже уявляю.

 

11. Ну і вірш для наших читачів.

 

скільки ж їх там було?

він стояв проти міцного світла обтяжений зброєю

та простягав їм забагнені айдарським болотом

скривлені руки

 

казав як шукав сховища у шелюгах

та посмішка гарячим струмом пройшла по офіцерах

 

деякі з них заспавшися за довгу ніч

ще чорніли проти неба голим гіллям

 

жінки заридали вголос

розпорядження повисло у повітрі

 

ніби срібна осіння павутина

 

він зачепився одягом,

усією своєю вагою

 

табуном мовчазних упевнених вовків

його наганяло на слизьке повітря

смолянистого пекучого

ніби на старій світлині його прабаби

першого враження небуття