Юлія Стахівська - українська поетка, журналістка та ілюстраторка. Авторка книжок "Зав'язь думок", "Червоні чоловічки" та "Verde". Поезія Стахівської належить до найбільш метафоричних зразків літератури «двотисячників». 

Юлія Стахівська проілюструвала такі книжки: «Таткові нотатки» Андрія Хадановича, "Казка старого мельника" Сергія Ухачевського, "Молдавські казки". Створює авторські листівки та принти.
Тривалий час була арт-менеджеркою мережі книгарень "Є". 

Нещодавно вірші Юлії в перекладі Анети Камінської вийшли друком у Польщі окремою книжкою під назвою "Wszystkie możliwe rzeczy".

1. Юлю, в твоїх ілюстраціях дуже багато ніжності. Для тебе ніжність – це…

Я не знаю чи це ніжність. Просто подібне тягнеться до подібного, і коли я малюю лілію, з якої виростає голова лебедя, то спрацьовує виключно метафористика. Якщо ж придивитися до цього під іншим кутом – це моторошний сюжет, погодьтеся. Утім, якщо говорити про акварельних зайчиків, то так, вони ці bunny, ніжні, така вже данина маскультурі (сміється). А ніжність для мене – це приборкана сила.

2. Я почала з ілюстрації не просто так. Для мене живопис нерозривно пов’язаний із поезією. Пам’ятаєш свій перший поетичний текст? Як він виник: це результат роботи над картиною? Чи – навпаки – опісля нього ти надихнулась на ілюстрацію?

Перший, «шестирічний», вірш був про зиму, пам’ятаю навіть як наспівувала ці, ніби цілком з Олеся рядки «Ой, ступила на поріг білая зима», тоді мені багато його читали, радянське видання «Від льоду до льоду» шістдесятих років, от це поєднання тексту та ілюстрації, мабуть, ключ.

Ну, а далі робила якісь свої книжечки. А хто їх не робив? Он мій чоловік, Олег Коцарев, робив навіть паспорт коту на прізвище Мурмуренко. Просто я візуалка, і на відміну від аудіалів, що наспівують свої вірші, буквально «виходжують» стопи – бачу, і намагаюся це передати. Один і той же образ можна відтворити і звуком, і зображенням, і тактильністю, він цілісний, одночасний.

Я зараз читаю «Первісне мислення» Леві-Строса і переконуюся як багато там від поезії: уміння знайти паралель, метафору, нерозірваний зв’язок із річчю.

3. Є в мене одна любов. І вона називається «Verde». Цю книжку я шукала дуже довго і нарешті знайшла кілька місяців тому на Запорізькій книжковій толоці. Зрозуміла, що такою щасливою я не була давно. Коли книжка дихає і дає можливість дихати тому, хто в неї занурюється, це невимовна краса. Розкажеш про «Verde»?

Дякую! Я саме писала про неї кілька слів для польської поетки, перекладачки з української Анети Камінскої: «Я пам’ятаю, як написаний кожен із цих віршів, що у склали собою дві невеличкі збірки. Перша вийшла десять років тому, «Verde» – у 2015-му: у вірші «Кавун» я ще вільно подорожую до кримської Ялти, шукаю і знаходжу образи українського півдня, ще не можу оцінити спокою у «Домі», вибудуваному із літер, у вірші «Цегла скінчилася» я стою перед ще не відреставрованим санктуарієм у Бердичеві, не знаю, що текст «Мишача тінь…» потрапить до польсько-українського джазового проекту Інституту Міцкевича, а влітку 2013-го шепочу, немов якесь замовляння я саламандра, чуєш, я саламандра на Трухановому острові в Києві.

Пізніше в цьому ж місті я сиджу на горі Щекавиці й думаю про постріли на сході моєї країни («І я не знала чи…»), вкотре блукаю «парком гідр» у рідному Житомирі, а на текст про єврейський цвинтар у Варшаві («Затишний цвинтар…») я і зараз дивлюся як на рухоме фото/…/». Ця зелена (verde – у іспанській та італійській, дало назву одному віршу і згодом книжці, за суголосністю звучання, внутрішньої форми слова), рослинно-символічна книжка, книжка-подорожник, у тому сенсі, що вона розповідає про малі і буденні речі на узбіччі наших днів, котрі насправді можуть ставати цілющими».

Але краще автора не запитувати (сміється), мені ближче те, що колись, у 2015-му, у відгуках журі для ЛітАкценту року сказала про книжку Катерина Калитко: «Продовжуючи добру традицію найкращих українських метафористів, авторка так само експериментує з мовою, шукає нового висловлювання, але її метод інший, ніж у Люби Якимчук: вона не розриває мову зсередини, не атомізує мовлення до фонем, натомість максимально віддаляється від усталеної семантики, наче дитиніючи, на ту відстань, де кожна річ починає наново дивуватися своїй назві. Дивним чином це очуднення працює і спрацьовує як розмотування клубка пам’яті, здирання шарів дзеркала у намаганні побачити себе_колись, осмислено пережити момент народження, перше слово і його перший сенс.

Моя найбільша подяка збірці «Verde» – за це відчуття». (http://litakcent.com/2016/01/22/litakcent-roku-2015-vidhuky-zhuri-nominacija-poezija/) (Фото – Інна Адруг)

4. Але це не перша твоя збірка. До неї були «Зав’язь думок» та «Червоні чоловічки», з якою ти й перемогла на Смолоскипі, так?

Перша зовсім шкільна книжка, але, до речі, в ній є тексти з «Червоних чоловічків». Причина, мабуть, в тому, що я дуже мало пишу, з натхнення, так було завжди і я й не намагаюся це змінювати, бо спроби писати «професійніше» ніяк себе не виправдали. Але в ній я внутрішньо вже протиставила себе тій поетичній традиції, яка, безперечно у шкільному фаворі.

Тільки в університеті я справді знайшла бажане. Пам’ятаю, як одна вчителька після прочитання тих віршів сказала, що це дуже гарно, і дуже дивно, і чому ж такі образи, от якби додати риму, то все було б чудово. Чудове кому?

Я не могла ще висловити це тоді, я шанувала кожну пораду, думаючи, що ось воно, те-що-потрібно-людям, а я просто не можу це їм дати, але тільки тепер зрозуміла, що це поезія поетів, людей, що схоже бачать і чують цей світ, навіть якщо вони не написали жодного рядка, це просто один із видів сприйняття. Ну, бо ось, цитуючи із тих перших-перших, підліткових: Небо – Земля: стулки молюска. Місяць – перлина в тілі ночі. Ось вакханалія троянд. Чотиристіння саду. І темноти лякливі кроки. …де образи цілком передбачувані і «поетичні», пейзажно-ліричні, чи можна винести якийсь глибший зміст? А чи можна винести зміст зі звуків вітру, міста, червоного рефлекса скатертини на горнятку, воскових тіл з моргу, темної-темної ночі, аж бузинової? Для сюжету придумали прозу, принаймні, мені так здається.

5. Над чим працюєш зараз? Якщо не секрет, звісно.

Зараз я уклала нову збірку, «Атлас пам’яті». Почала писати оповідання, кілька є. Набираю спогади прадіда, Мирона Васильченка (1898 – 1984), родом з Київщини, а в них чимало цікавого: про рід, тогочасне життя, навчання в Житомирі та Києві, революція, люди, митці, квартири, робота в лісництві, НЕП, колективізація, голод, війна, відбудова… Хочу це видати.

6. Яку пораду ти дала би десять років тому собі майбутній?

Так… це мені тоді було 23. Я жила на Подолі, недалеко від Щекавиці, часто видиралася з друзями на її трависте плато, порівнювала його із кадром фільму Отара Іоселіані «Ранок понеділка» (там, де головний герой не пішов на завод, а сів у зелені над містом з пляшкою вина), працювала арт-менеджеркою першої Книгарні «Є» на Лисенка, багато читала.

Саме був час поїхати вчитися далі, закордон, і я вступила до Вроцлавського університету, але життя непередбачуване, і треба було залишатися тут. Утім, я винесла з цього кілька важливих, цілком собі протилежних, уроків: немає нічого важливішого за рідних, шанси треба використовувати, слухай тільки себе. Такий банальний набір з якогось журнальчика, тривіальний, допоки життя не вкладе у ці фрази саме ваш зміст.

7. Поезія починається тоді, коли…

…ви не чекаєте, що ось має початися поезія.

8. Що або хто тебе надихає?

Надихає сприйняте: люди, природа, мистецтво. А конкретно, нехай буде історія про роботу в Чеському центрі при Посольстві ЧР в Україні. Я побачила, що можна і треба планувати на роки вперед, і що робота, навіть дуже інтенсивна – може бути грою. Це все про нашу тодішню директорку, дипломатку Даґмар Остржанську.

Спочатку я внутрішньо опиралася цьому натиску, але маю визнати – свого часу це була найкраща школа. Я розумію, що просто до того мені не траплялося так близько працювати із людьми, для котрих мистецтво керівництва – азарт, але при цьому вони частина команди. Люди, що горять своєю справою, не можуть не надихати. І все це від таких дрібниць (але насправді не дрібниць), як ви сидите всі в офісі: обличчям одне до одного чи до стіни, до вікон/дверей – чи побудована на матеріальному рівні зручна сітка комунікації, чи ви частина цілого – до самого стилю роботи: упевненого, покрокового. Я часто цьому протилежність, але саме тому це так притягує.

9. А змінює?

А змінила найбільше дочка, мабуть. Зовсім інший період життя почався, ось їй вже два роки, і я розумію, що нічого не знала про дітей, я знала про дитинство, а це різні речі (сміється).

10. І найпрекрасніша рубрика в світі – вірш для наших читачів

Хай буде текст, який відібрали для комікс-ілюстрації, був такий проект Com-po від Гете Інституту в Україні. Ілюстрація – Марії Шарлай.

КИЇВ

1.

Як я люблю цей протяжний, перший акорд несміливого снігу.

Інкрустований місяць вгорі.

І світло його крізь темну візантійську долоню

Старим Києвом йде.

У брошці двору, де вони жили, поламана застібка,

але лишився відбиток їх черевиків.

І я стаю в них, у рідні, і сто років як не було.

Саме час розказати тій дівчинці, що сидить за книжкою

і часто краде свічки у церквах, і ліпить з них коників – як воно піде далі.

Але я промовчу – небо зовсім голубине, світло вже високо-високо,

і місяць більше не такий таємничий – у крапках, мов перепелине яйце.

Так колись хтось інший вже зазирне у іншу скриню – і побачить у ній тебе.

2.

Ти містом ідеш і місто тебе впізнає: ходу і слова на ходу.

Прозорі двори і засліплені зорі з небес, і тишу лунку.

Ти марив би ним, цілував би тавра цеглин, яким, може, років із сто, ну, а може більше.

Твій дім виростає, мов квітка в саду – і стелі все вищають.

Розходяться стіни і ширшають крижі кімнат,

і ключ у кишені пустив свій росток, мов біб чи яка насінина.

Ти знайдеш її у якійсь із кімнат й посадиш собі на коліна.

І всі, що були, що забули про нас, стоятимуть осторонь – це не їхнє.

Проявляться інші за столом в призначений час, і місця їм вистачить.

Ти містом іди – шовковою ласкою, гнучким звіром.

Так грім ударяє немов із-за ґрат і літньою зливою тебе застає

під лапою липи обік Десятинної.

І все, що під нею бажав. І під тими зорями – стоїть біля тебе –

а місто світиться вниз. І місто світиться вгору.