Привіт, я - Сажа, літблогер Проекту Р.І.Д., і сьогодні знайомитиму вас з творчістю і світоглядом Оксани Куценко (Розумної). Дуже добре пам’ятаю свої враження від цього знайомства – абсолютний захват, який я тепер хочу передати усім.

Оксана Куценко (Розумна) - українська поетеса (збірки «У зимах бажань» (1996), «Балетна школа» (2007), «Печені яблука» (2015, книга-оповідання для дітей), «Лялечки» (2016), перекладачка,  авторка проектів «Я на тебе чекатиму під каїсе-дра», та «Пісок», в межах якого твори поетів з різних країн Африки перекладено українською; українська дипломатка в команді Посольства України в Південно-Африканській Республіці.

1. Оксано, як почався твій творчий шлях? Як зрозуміла, що поезія - невіддільна від тебе? Пригадую наше знайомство 4 роки тому на перших «Хортицьких дзвонах» та абсолютний захват від цього знайомства (ред. «Хортицькі дзвони» - це Всеукраїнський конкурс молодої української поезії та української авторської пісні «Хортицькі дзвони» імені Марини Брацило).

Бачиш, а в мене було інакше. Спочатку я познайомилася з твоїми віршами, надісланими на конкурс, а потім уже з тобою. Взагалі, робота у складі журі - досить інтригуючий момент. Спочатку знайомишся з текстами, а потім із авторами; сприймаєш людей як продовження написаного ними.

Тому запитання про початок творчого шляху залежить від того, що вважати первинним – нами створене чи нас реальних. Ти помітила, що інтерв'ю з письменниками поступово перетворюються на сторітеллінг? Особливо якщо вони починаються із запитань про початок творчості. У кожного своя історія, своя дорога. Вона може бути приблизно такою, яким був останні роки мій шлях на вже згаданий конкурс пам'яті Марини Брацило «Хортицькі дзвони». Це – початок зими, ранні сутінки, морози і сніговії. Дорога пролягає засніженими полями, далеко від великих міст і їхнього світла. Зі мною лише зірки, сніг і вітер. І здається, більше нічого не потрібно, аби творчість прийшла у світ.

Хоча, може, все навпаки. Для початку цього шляху потрібно дуже багато умов, навіть умовностей. Насамперед – потрібна зустріч. Для мене визначальною була зустріч моєї внутрішньої мови із мовою важливих для мене поетів.

Тут слід розповісти про дівчинку, яка росла у Чернігові за часів, коли в місті не було жодної української школи. Росла у дуже суворому зовнішньому світі, не лише через нав'язувані ідеологією орієнтири поведінки, а й через ситуацію з мовою. Я часто почувала себе іншою навіть між подруг, бо ніколи не називала тата «папою». Саме завдяки татові ми не розмовляли вдома російською. Він привіз живу українську до Чернігова з Центральної України і не лише виховав мене нею, а й навчив любити бібліотеки та словники, заохочуючи писати і відкриваючи гарних українських поетів, яких на той час ще не було ні у шкільній програмі, ні на полицях бібліотек.

Знайомство з ними і розбудили у мені письмо. Приблизно тоді, коли моя внутрішня українська мова зустрілася з українською мовою Стуса і Римарука, я зрозуміла, що хочу і можу писати. Старші класи школи в Чернігові – це літературна студія, куди я приносила свої вірші, це перші публікації в газеті. Інтернету ще не було: ні живих журналів, ні соціальних мереж, ні літературних порталів. Був стіл у кабінеті редактора чернігівської молодіжної газети «Гарт» Дмитра Іванова, навколо якого сідали люди різного віку, слухали одне одного і читали по черзі вірші.

Згадуючи це, я розумію, як важливо для творчості та її шляху розмовляти, не замикатися в собі, зазвичай ризикуючи бути незрозумілою чи недооціненою. Тому конкурси надзвичайно цінні.

2. Моїм щастям колись було перечитувати щомісяця збірку «Лялечки». Повторюю «золотоволоско, твої змаліють печалі, / до мурашки невидимої з вікна» і ці рядки стали моєю опорою в житті. Для мене ти підписала книжку «щиро бажаю крил», це не перестає надихати. Розкажи про цю збірку поезій більше і як ти ставишся до такої сили слова?

Хоча я виросла у Чернігові, моїм місцем і містом сили залишається містечко, де я народилася – Остер. У ньому ж народилися і «Лялечки». Більше двох років минуло від появи на світ цієї книжки і набагато більше – від народження віршів до неї.

Сьогодні мені дивно, наскільки у них багато землі і всього земного. Вона просто пронизана вітальністю, фертильністю, голосами плодів і звірів. У ній зовсім мало міста і багато незалежної від нього матерії. Такими мені здаються «Лялечки» зараз. Та коли вони писалися, а потім малювалися, я відштовхувалася від зовсім іншої ідеї. Разом із художницею-ілюстраторкою Анастасією Стефурак ми закладали у книжку метафору метелика, що може народитися лише пройшовши необхідні метаморфози, закладали ідею про те, що кожен із нас має можливість умовно отримати крила, легкість, позбутися всього, що обтяжує і прив'язує до землі.

І зараз мені цікаво, що більше мотивує до життя – обіцянка вічної легкості, чи насолода від того, до чого можеш доторкнутися чи скуштувати. Час, що відділяє мене від «Лялечок», підказує, що земля сильна і вдячна. При чому вдячна не лише тим, хто перевіряє її родючість, – земля вдячна тим, хто залишає її у спокої, приймаючи такою, як вона є. Тому зараз я, може, підписувала б цю книжку інакше, замість «крил» бажаючи «насолоди від теперішнього моменту», поєднуючи силу слова і силу землі однією магією.

3. Дуже цікаво як було написано книжку «Печені яблука» і якою вона задумувалась? Бо я страшенно люблю книжки для дітей. Особливо мудрі книжки для дітей. Є підозри, що й наші читачі поділяють мою думку.

Ця книжка присвячена моїй донці, Олі, яка не потрапила до оповідання «Печені яблука», хоча саме вона створила світ із нього. Це маленька родинна елегія, яка не писалася як книжка чи як оповідання для дітей, а була сторінкою щоденника. В тому щоденнику лишилися інші сторінки, яким пощастило менше, ніж цій, осінній, коли вона випадково потрапила на очі поетові і видавцеві Іванові Андрусякові і отримала пропозицію стати книжкою. Її текст не зовсім адаптований для дітей, він радше писався для їхніх мам. Ринкові відносини у книговиданні вимагають визначеної цільової аудиторії, враховуючи вік, іноді навіть стать дитини. Автор може зважати на це як на умовність або як на умову бути опублікованим. Я все-таки дивлюся на це як на умовність, бо мені все ще цікаво читати Ульфа Старка чи Астрід Ліндгрен, незважаючи на мій вік. З дуже раннього дитинства моїми улюбленими книжками були казки Андерсена, де я, можливо, розуміла не всі деталі, але завжди любила їхню мелодію. «Печені яблука» - це швидше книжка-мелодія.

Цією мелодією вона стала завдяки малюнкам Олі Кваші. Оля і вже згадана Анастасія Стефурак зробили мене щасливою авторкою, адже їхні ілюстрації до «Печених яблук» і «Лялечок» не лише прекрасні, - вони надзвичайно поєднані з моїми текстами.

4. Про книжки «У зимах бажань» та «Балетна школа» я чула, але так і не знайшла їх, аби прочитати. Поділишся із нашими читачами розповіддю і про ці книжки?

Говорячи про книгу поезій «У зимах бажань», треба знову повертатися до теми конкурсів. Коли мені було двадцять, я перемогла у конкурсі видавництва «Смолоскип» і в нагороду отримала видання першої книжки. На її обкладинці, до речі, також істота з крилами – картина чудового художника Віктора Виноградова, яку в середині 90-х ми з чоловіком побачили вдома у Віктора і одразу вирішили, що зображений на ній ельф має багато спільного з моїми поезіями.

Я люблю ті вірші, але вже дуже від них далека, тому люблю з відстані років і як твори іншого автора. Книга «Балетна школа» народилася майже одночасно із моїм сином, і я виявилася неготовою навіть вичитати гранки. То був дивний час, коли мені не хотілося жодних презентацій, більше року тримаючи дистанцію з книжкою. Однак пізніше я повернулася до неї, більшість віршів із «Балетної школи» є в інтернеті, зокрема, і на моїй сторінці «Оксана Куценко. Лірика» на Фейсбук. У них відгукується той самий, суворий і дещо театралізований, Чернігів часів мого дорослішання: коли я відкрила для себе світ гримерок місцевого драматичного театру і студії танців усіх можливих будинків творчості, різні сцени, на яких доводилося виступати, займаючись хореографією. У «Балетній школі» чимало смутку за нереалізованою мрією багато танцювати, до якої я з часом поверталася в різних проектах.

5. Як твоя дипломатична робота впливає на творчість? Чи навпаки? Що тебе найбільше надихає в тому, чим ти наразі займаєшся?

На щастя, вони не перетинаються і не впливають одна на іншу, існуючи у паралельних площинах, хоча і в одній реальності. Ця реальність наповнена барвами і теплом Південної Африки, її яскравим людом і щедрими дощами, рослинами і птахами, яким я ніколи не перестану дивуватися. Я мала б бути вдячною своїй роботі в посольстві, яка занесла мене до Преторії, аби не специфічна рамка і низка обмежень, що вона накладає.

Художник так само ніколи не стане дипломатом, як дипломат – художником. Хоча б тому, що ризикуватиме замастити фарбами свій бездоганний костюм. Але якийсь час художник і дипломат можуть співпрацювати в одній людині.

Вірю в те, що найближчі чотири роки, на які підписано мій контракт, я зможу бути корисною як українській дипломатії, так і українській культурі. Зрештою, якщо Міністерство закордонних справ все частіше залучає до своєї команди творчих людей, стосунки між нашою державою і громадянами все більше стають схожими на стосунки довіри. І для мене сьогодні важливо, щоб ця довіра була взаємною.

6. Є дещо цікаве, що я не хотіла б пропустити в нашій розмові, – це проект «Пісок». Чогось схожого я ніколи не бачила. «Пісок» народився ще з одного твого проекту «Каїсе-дра», так? Чи це два самостійних проекти?

«Пісок» – не зовсім вистава. Це перформанс, проживання у спільному просторі з глядачем текстів, перекладених у проекті «Каїсе-дра», та історій українських внутрішніх переселенців. Метою «Каїсе-дра» було перекласти відомих сучасних авторів з Африки українською, бо кілька років тому ми разом із іншими учасниками проекту зрозуміли, що Африка в нашій літературі зупинилася на боротьбі з колоніалізмом, і нам критично бракує перекладів сучасних авторів з африканських країн. Тому українські поети стали перекладати африканських, у тому числі південноафриканських. І мені вже пощастило зустрітися з деякими із них. У більшості із перекладених текстів звучала тема дороги і дому, і це невипадково, зважаючи на міграцію як потужне явище, народжене Африкою. Ця тема резонувала з проблемою наших внутрішніх переселенців.

У проекті «Пісок» дивним чином зустрілося все, чим я раніше займалася – Україна із Африкою, танець зі словом, фольклор із сучасним театром. Взагалі це дуже глибокий проект, вартий окремого інтерв'ю і розкриття особистості кожного з його учасників.

7. Над якими літературними проектами працюєш зараз, якщо це не секрет?

Незважаючи на складний для мене 2018 рік, маю вже багато планів та ідей. На одну книжку чекаю, другу дописую, третьою вже живу. Поки що це дуже індивідуальні проекти. Хотілося б активніше вивчати культурні явища Південної Африки, можливості діалогу з митцями з України.

Африка надихає говорити про речі, які ми, українці, століттями носили в собі. Гадаю, українська культура також може відкрити важливі візії для африканців.

8. Можеш описати свою найулюбленішу фотографію?

Напевно, це буде одна із тих світлин, котрі відповідають вимогам відомої казки про мудру дівчину, яка має бути ані гола, ані вбрана, ані піша, ані на возі.... я люблю ті світлини, на яких посмішка схожа на сум, а сум – на посмішку, у яких мовчу і розмовляю водночас. Наша цифрова доба дозволяє гратися з власними зображеннями, але я – за фотографію як мистецтво.

9. Ніжність – це ...

Ніжність – це мої діти. Насправді ніжність стається, коли будь-чого можна торкнутися, дістати кінчиками пальців або вдихнути бодай уявно. Але за однієї умови – любові до життя. Найменше розчарування позначається тим, що ніжність зникає. Добре, що є дім і найближчі, вони заповнюють найглибші впадини печалі.

10. І вірш для читачів. Дуже хочеться про Африку.

Здається, у мене вже давно всі вірші про Африку. Тепер вони всі одночасно ще і про Україну. Можна багато жартувати над почуттями людини, котра відкриває для себе нову країну і водночас ностальгує за власною. Але насправді будь-яка країна чи куточок світу – лише ґрунт, на якому виростуть квіти наших слабкостей і любовей, та, можливо, стануть частиною саду літератури.

ДВЕРІ СТАРЕНЬКОЇ ТИШІ

Блакитний вітер у Преторії

З'явиться задовго до того як зацвітуть джакаранди

Я винайму дім у жінки на ім'я Тиша

У якому буде усе Включно із запахами домашніх улюбленців

Нафталіну й фритюру

Усе необхідне

Від штопора до вінілового програвача

Тиша залишить ключі

І розтане у темряві передостаннього дня зими

Аби вітер Із тонкою блакитною шкірою

На якій записані імена зниклих безвісти

Прийшов зняти грим із будинків і вулиць

Прийшов не залишити повним жодного келиха

Розвіяти нафталінові міфи

Просто прийшов

Задовго до того як зацвітуть джакаранди

Щоб мої вірші

Так ніколи й не стали щільними

Щоб мій одяг сприймався окремо від мого тіла

Щоб лише ключі до дверей старенької Тиші

Залишалися ідеально допасованими

Ключі що якийсь час належатимуть і мені.