Легкий вранішній недосвіт розчинився, розтанув у задушливості ще палючого першоосіннього сонця, стікши росою до денець зжовтілих трав. Степовий суховій безжально шмагав поїдене часом і зморшками обличчя Інісмеї, бавлячись пасмами її довгого посивілого волосся. Стара цариця войовничих сколотів, прозваних скіфами, одинокою тендітною примарою стояла на краю урвища, що зигзагами проваль втікало вниз і тонуло в неспинному, як і все суще, Борисфені. Дрімуче плесо ріки вигравало аквамариновими барвами, востаннє, цьогоріч, зігріте небесним теплом.

Інісмея глибоко вдихнула розгарячілого повітря і з печальною смиренністю збагнула, що це чи не останній її подих. Мати наслідного царя скіфів, чиї володіння простягались від річок Істр і Танаїс, аж до піщаних берегів Понту Евксинського та Меотиди, просторів де не заходило сонце, й розширів, які не кожен вдатний вершник міг об'їхати й за двадцять сонячних зникань - прощалася зі світом. Вона - колишня юнка з північного племені андрофагів, полОнена мисливцями за сонячними каменями, завезена болотистими лісами й хвилями ріки Гіпаніс на південь до фракійських земель, - пригледілась молодому вождеві скіфів. Вона - чиє життя повнилось офарбленнями вражень, оздобою душі й потугою серця - помирала в німій одинокості. Її тіло, освітлене безліччю вогняних смолоскипів, невдовзі огорне земля кургану в долині Герри, проте зараз стара стискала в ослабленій долоні невеличкий камінець бурштину, котрий своєю застиглою товщею вічності огортав спляче тіло восьмиокого павука. Жінка добре розуміла, що дорога скінчена, і точно знала, що шлях роду її тільки-но розпочався. Інісмея стане зсохлою зерниною, що, зріднившись із землею, нарешті проросте могутнім деревом прийдешніх поколінь, щоб віттям своїм пронизати товщу віків.